Лежить Вкраїна у печалі,
В Руїні згубилася вона.
Як сокіл, зроблений зі сталі.
Камінням пада вниз одна.
Одна без права на надію,
Як мати, що дітей пережила.
Вона все стогне: "Як їх узрію,
То оживе душа моя!".
Та сама залишилась на світі.
Без доньок і дітей своїх.
А внучата, сиротські діти, -
Слугують у володарів чужих.
О скільки сліз та крові пролито за тебе,
Ними наповнить можна і Дніпро.
Та видно мало, раз із себе
Ніяк не скинеш ти ярмо.
Та хто ж їх буде лить тепер.
Коли дівчат, що плакали ночами,
Перетворили на брудних гетер.
Поставивши на трасах між містами.
Одна, одна, зовсім одна.
Без синів сильних та красивих.
Які відплатили би сповна
Кривдникам своїх милих.
Та може з’являться вони?
Ті, що мають сили,
Не шукаючи чиєїсь вини,
Країну підняти з могили.
Колись був у нас такий,
Що приміром може слугувати.
Серед козаків був собі простий.
Та паничем серед шляхти міг бувати.
Відважний хлопець, хоч куди козак.
Шляхетний по душі та роду.
Серед гульвіс та розбишак
Посіяв він нарешті згоду.
Молодець стрункий, немов тополя.
Смаглявий, з довгими вусима.
Вихідець із Дикого поля,
З чорними соколиними очима.
Пістоля вправно у руці тримав.
Супроти сотні міг один він виступати.
Немов гадюку шаблю мав.
Найперший лицар серед шляхти.
Та нема тепер таких у нас.
Стоять, пустіють наші села.
По них безжально топчеться час.
Ніякой помочі нема із неба.
Та вірю я, вони проснуться.
Ті , що спали цілими віками.
Від сну назавтра стрепенуться
І підуть в бій цілими полками.
Новий Богун поведе в бій
Велике, сильне військо.
І з Руїни постане мій
Великий Народ український.
