Лаврик Андрій

I

Він працював корпоративним юристом на виробництві насосних станцій для транспортування нафти на значні відстані. Гарне місце під Сонцем. Зрештою, у цій країні сосуть усі. Хтось сосе нафту із невичерпних надр країни, іншим у цьому плані пощастило значно менше.

Його життя переважно складалося з роботи. Часом він її навіть любив. Частіше вона любила його. В усіх можливих позах. Але це наповнювало палітру існування фарбами. Власне кажучи, мозкові штурми під час переговорів із клієнтами бадьорили. Значно сильніше, ніж незграбні танці на корпоративах зі спітнілими огрядними тітоньками з відділу постачання.

За межами колючого дроту, що огороджував завод-годувальник, життя наповнювалося дрібними радощами та настільки ж дріб’язковими печалями. Він багато та з насолодою читав. Різну літературу. Від серйозних філософських трактатів до сучасної калічної белетристики.

Захоплювався футболом. Пристрасно вболівав за клуб-невдаху, що раз за разом талановито пройобував навіть примарні шанси на чемпіонство. То був такий-собі спортивний мазохізм. Але коли вже улюблені дерев’яні «Буратіни» здобували перемогу, в душі відбувався карнавал радощів з феєрверком довгоочікуваної насолоди.

Відвідував місцевий драматичний театр, в якому час від часу давали непогані вистави. Не гребував кінотеатром з його Голлівудською «жуйкою» на екрані та несмачним попкорном за ціною ресторанного делікатесу.

Зрідка, пам’ятаючи висловлювання Аристотеля, що людина - соціальна тварина, випивав зі знайомими. Чомусь сприймав це наче повинність – податок на право здаватися успішним. Саме «здаватися» було улюбленим заняттям всіх навколо. Йому ні з ким не бувало цікаво довше визначеного часу. Це стосувалося усіх. Жінок також. Іноді Він дозволяв собі безневинний флірт. Якщо тлінна плоть перемагала здоровий глузд, наймав дорогу повію. Як юрист він вважав це чесною угодою. Як чоловік – супутніми витратами. Зате непотрібно було прикидатися. Його бентежила сама думка про те, що необхідно буде щось робити після самого процесу. Краще вже імітувати оргазм, ніж інтерес, коли той відсутній.

Ні, він аж ніяк не був мізантропом чи соціопатом. Навпаки. За необхідності вмів знайти спільну мову ледь не з кожним. Лише в душу не впускав нікого. Спілкування, особливо із особами протилежної статі, повсякчас навіювало на нього нудьгу. Хотілося скоріше знайти привід уникнути цих тортур. Це наче розмовляти з порцеляновою вазою династії Мін. Вона гарна. Можна нею милуватися, торкатися, можна навіть придбати та принести її додому. Все має свою ціну. Але навіщо? Що, окрім тимчасового вгамування бажання володіння це дасть? Не хотілося бути ні товаром, ні споживачем. Біда в тому, що порцеляновій вазі не розповіси про свої мрії та страхи, не поділишся із нею потаємними бажаннями. Вона не підтримає тебе в скруті та не надихне на героїчні звершення. А якщо так, то навіщо тягнути мотлох в квартиру, в якій все й так на своїх місцях.

Світ, чорт забирай, чудове місце, якщо не маєш до нього жодних претензій

II

Вона з’явилася в його житті зненацька. Ніби випадково. Але чи бувають випадковості насправді випадковими? Він просто спіймав себе на думці, що спілкується із цією дівчиною вже кілька годин. З острахом подумав, що не хоче, щоб цей вечір закінчувався. Цікаве відчуття. Нове. Він не чув гучної музики, не бачив зайвих, непотрібних людей. Його всесвіт ніби вибухнув, а потім утворився знову – і цим всесвітом стала Вона.

Почали зустрічатися частіше. І чим більше Він пізнавав її, тим ставало дедалі цікавіше. Це було схоже на подорож незвіданою планетою, багатою чудесами та магічними створіннями. Кожен день – нове диво. Кожна зустріч – яскрава казка.

Наче губка, він жадібно поглинав найменший жест, найтихіше слово, намагався виконати будь-яке, навіть невимовне бажання. А ще Він міг розповісти їй буквально усе. Що не казав нікому. В чому не зізнавався навіть собі. Поступово все, що було до зустрічі із Нею, розчинилося, наче міраж, примара. То було лише нудне кіно, де глядачі занадто удають цікавість, а актори надміру переграють. Життя було справжнім лише поряд із нею. Вона познайомила Його із Ним самим. Той, ким Він був до цього, здавався не просто чужим. Він був смішним, безглуздим блазнем. Клоуном, що вважав себе директором цирку.

Вона була гарною? Мабуть. Не в естетичному сенсі. Було в її красі дещо тваринне, звіряче. Коли вона дивилася навколо, здавалося, що з кожного Її ока от-от вистрибне по розлюченому тигру. Але ще більше захоплювало, коли зрідка вона перетворювалася із нестримного, безжалісного хижака на милого, полохливого їжачка, котрий супить ніс та фиркає скоріше з остраху, ніж із люті. Який при правильному поводженні відверне голки, підставить теплий животик під твою дбайливу долоню, та навіть заплющить очі від задоволення.

Спочатку із його життя пішли знайомі. Вони перестали відігравати бодай найменшу роль.

Потім пропав інтерес до футболу. Бо яка до дідька різниця, скільки голів наколотили одні хлопці в трусах в ворота інших хлопців в трусах інакшого кольору.

Робота, через яку Він раніше переймався, втрачаючи дорогоцінні нервові клітини, виявилася легшою та спокійнішою, ніж здавалося.

Але Він почав навіть більше читати. Щоб розповісти їй найцікавіше. Найбільшим кайфом, схожим на ядерний вибух ендорфінової бомби, була можливість обговорювати із Нею враження від вистави, фільму, чи навіть від чергового блюда невисокої кухні місцевого кафетерію.

Говорити із нею було шаленою радістю. Мовчати, просто обіймаючи – щастям.

Звісно, Вона кохала іншого. Невміло приховуючи це, маскуючи по-дитячому непереконливою брехнею. Кожен раз, думаючи про це, Він відчував, як з нього живцем здирають шкіру заздрість та ревнощі. Але всяка людина має право на шмат щастя. А просто бути поруч – вже не мало.

Він мріяв про дещо більше. Родину, дітей, одне життя на двох. «Contra spem spero», - як сказали б древні римляни. Але на те вони і мрії, щоб лишатися нездійсненним. Неможливо замінити когось іншого. Ще більш неможливо не зненавидіти себе, намагаючись це зробити.

III

Одного разу все закінчилося. Так вишукане вино на ранок спричиняє похмілля та неприємний присмак. Інакше бути не могло.

Неймовірно, але коли Її не стало в Його житті, здавалося, що Вона навпаки тепер була скрізь.

На будь-якій сторінці геть кожної книги була вона. На кіноекрані миготів її образ, колонки передавали нотки її голосу, навіть серед випадкових перехожих око зрадливо вихоплювало її силует. Одного разу, щоб розвіятися, Він сходив на виставку живопису, і там з кожного, навіть сюрреалістичного полотна, визирала Вона.

Раніше Йому час від часу необхідно було усамітнюватися. То були приємні та продуктивні моменти життя. Тепер наодинці горло Йому стискали сухі скрючені пальці самотності.

Колишні хобі не приносили майже ніякого полегшення. Це наче хворому на рак останньої стадії замість ін’єкції морфію дати пігулку звичайного «Аспірину». Тримай, друже. Зараз відпустить. Можеш не дякувати.

Він втратив душу. Наче дівчата втрачають цноту. Одного разу і назавжди.

Останнім часом, якщо і вдається заснути, йому постійно сниться дивний сон. Ніби він працює сторожем у музейному відділі порцелянового посуду. Розглядає різні глечики, чашки, тарілки. Гарні й потворні, нові й надщерблені. Ходить між стендами, на яких ті розміщені. Часом навмання зупиняється, розгублено озирається по сторонам. Зітхає. Йде далі.

А найстрашніше – Він звідкись має тверду впевненість, що увесь світ – точнісінько такий зал.

Жодного запитання. Жодної відповіді. Жодного відлуння у серці.