У Кафі на майдані слов’ян продавали.
Спить село, завмерло все,
Сон глибокий всіх тримав.
Тиша в вікна сни несе,
Півень ще не заспівав.
В цю годину клич звірячий жахом віддає,
То нехристі на конях скачуть,
Молодь по хатам від ліжка тягнуть,
Хто заперечує, шабля жертву дістає.
Мати молода над сином –
Заслонила серденько своє,
Звір ворожий зарубав дитину
І вродливу жінку здобиччю жене.
Ранок спалахнув над гаєм,
Чорні хмари, мов в крові,
Ворог зі здобиччю тікає,
Зникнуть від погоні до зорі.
Стон і смута на Русі,
Плач над землею пливе,
Тризни в кожному селі,
Мать дитиночку зове.
Женуть босоніж слов’янок
І шепоче кожна з них:
«Матінко моя, в цей ранок
Зникла доленька в степах сухих.»
У Марусі вся сорочка у крові,
Батька кров несе, мов пам’ять, на собі.
Кинувся дитину батько захищати-
Зарубали шаблей супостати.
У товара має бути кращий вигляд.
Зупинили бранок у Дніпра спочити,
Миються слов’янки, за ними догляд,
Одна на інший берег погляда – там би відпочити.
Пірнула дівчина й попливла,
«Допливи, Зорянко, звістку від усіх знеси!»,
Тут стріла її дістала й вода накрила,
Замерло від страху навкруги.
Дніпро поніс Зорянку зі стрілой у спині
До порогів, де старий козак спіймав
Дівчину в барвистих квітах на сорочці білій,
З хрестиком святим на шиї – від сліз старий зітхав.
Поховав козак дівчину
Серед квітів на березі Дніпра.
В той же мить птах задзвенів від співу,
То душа Зорянки – нескорена душа.
Шуліка з неба кличе над стежиной,
По неї женуть молодь зі сльозима.
Схилились голови, скорились долі,
Припекло сонце – там кримські гори.
Там у Кафі на майдані
Слов’ян у рабство продавали.
Тільки душі їх – білі берези,
Не покласти на терези.
Ненажерливий мурза з липкими очима,
Дівчину, як худобу, розгляда.
Мацав спину, мацав груди.
З смердючим подихом заглядав у зуби.
Тремтить Любава, обійми ці бридкі,
Краще Зорянці в Дніпрі.
Скільки ж коштує дівчина?
Спробуй жах цій уявить її очима!
Заспівай, татарська дочко,
Про солоне Чорне море –
Бо то сльозоньки дівочі,
Про блакитні їхні очі.
Май 2016
Прим. :терези (по крымско-татарски) - весы
