Моя душа – самотній старий будинок
Моя душа – самотній старий будинок,
Що на відшибі підвладний семи вітрам:
Протяги дмуть шалено з усіх шпаринок,
А на горищі мотлох та різний крам.
Спогади топлять стару, кривобоку грубу,
Скриплять думки незмащеними дверима.
Б’є ураган по стрісі, немов по чубу
Доля товче – нескорена та незрима.
Вікна брудні затемнюють мій світанок,
Поодинокі промені – мов дірки.
А по ночах я змучено йду на ґанок -
Сумно рахую в небі чужі зірки.
Все наче добре. Здавалося б: можна жити.
Підрихтував би, протяги втамував.
Одне бажання: аби перестали вити
Привиди тих, хто в халупі цій гостював.
