Лаврик Андрій

Дарку я зустрів у місті Лева. На старому букіністичному ринку просто неба, що біля кам’яного першодрукаря Івана Федорова. Неможливо було не звернути увагу на тендітну фарбовану білявку, що бігала від одного лотка зі старими книгами до іншого, наче голодна польова миша, що влізла у повну комору зернових культур, і не може достоту вирішити, який мішок прогризти першим, бо все навкруги таке смачненьке.

- Що тобі з тих старезних фоліантів, - запитав. – Що ти відчайдушно намагаєшся знайти на цих пожовклих від часу сторінках під зґвалтованою життям палітуркою, яку обісцяло щонайменше десять поколінь гризунів на горищі?

- Ти не розумієш, - обурилася вона, - Знайти рідкісну книгу – наче зустріти святого посеред брудного базару, ніби узріти Діву Марію, що заплітає коси дешевим повіям у борделі.

Звісно, за паспортом дівчина була ніяка не Дарка, а звичайнісінька-собі Дарина. Дарина Сергіївна – якщо вже прискіпуватися. Але представлялася вона усім виключно Даркою. Часом навіть Даркою Вейдер – по аналогії із «Зоряними війнами» Джорджа Лукаса. Певна річ, жодного фільму культової саги дівчина не бачила. Просто десь, колись чула, що є такий до біса харизматичний злодіяка у масці – Дарт Вейдер. А у 20 років кожен прагне бути загадковим та харизматичним. Що там бути? Хоча б здаватися таким.

Руки Дарки були повністю забиті «рукавами» татуювань: китайські ієрогліфи (значень яких вона не розуміла), знак Водолія (хоча за гороскопом дівчина Стрілець), вовки, що виють, тигри, що гарчать, герої мультиків «Hello Kitty» та «Tom and Jerry», окремо - готичним шрифтом - імена чортової дюжини колишніх хлопців, котрі вона після закінчення стосунків перетворювала на могильні хрести та пам’ятники.

Розцяцьковані подруги по гуртожитку вважали Дарку навіженою. Ніби взагалі існують нормальні люди!

Кімната дівчини виявилася до стелі заставленою старими виданнями книг – ніби храм паперових богів літературного Олімпу. Я певен, що, коли б трапилася пожежа через те, що Дарка завжди палила у ліжку міцні чоловічи сигарети, вона б кинулася рятувати не документи чи гроші, а свою коштовну бібліотеку. «Бо де скарб твій, там буде і серце твоє» - казав апостол євангеліст Матвій вже тоді, коли увірував, та звільнився з податкової служби, бо геть втомився працювати в офісі без кондиціонеру.

- Ти ж розумієш, що це – лише папір, Дарко? А папір – це, по суті, - дерево. А дерев у парку за твоїми вікнами он скільки! Ходи – читай цей світ, наче путівник по безтурботному, просраному життю. Так усі роблять, Дарко! Чуєш? Усі!

- Не чую. Й не хочу розуміти. Не кожен дуб здатен стати примірником шедевру Гюго чи Міцкевича. Більшість дерев перетвориться на туалетний папір, щоб обслуговувати дупу, а не мозок. З людьми – те ж саме.

Коли я поспішав на вокзал, щоб більше ніколи із нею не зустрітися, Дарка дрімала, загорнувшись у посірілу від численного прання ковдру. Солодко, мов янгол. Якщо б янголи мали брудне волосся і татуювання «FАСК YОU» на шиї – між кістлявим підборіддям та гострими ключицями.

Напередодні я довго міркував, яку б книгу подарувати Дарці за гостинність. Врешті-решт залишив на зламаному триногому табуреті біля ліжка розгорнутий на першій сторінці записник фірми «Moleskine»: 256 сторінок – чистих, наче дитячі мрії напередодні Різдва. Зверху поклав новеньку авторучку. Сподіваюся, вона зрозуміла, що я хотів сказати. Звісно, якщо янголи взагалі розуміють натяки.