Вісім кроків до капелюха

I

 

Новенький чолов’яга грав препаскудно. То виходив з гри, володіючи хорошими картами, то підвищував ставки, маючи на руках мізер. Складалося враження, що він взагалі не знайомий з правилами. Зате вдягнений тип був дорого-багато – як той ватажок мафії з Голлівудських фільмів. Тільки в очі кидалося, що одяг був трохи завеликим. Наче особистий кравець щось наплутав із замірами.

Пристарілий дядько заявився на поріг Гордія зненацька. Повідомив, що чув від спільного знайомого, буцімто кожної п’ятниці власник перетворює квартиру на філіал Лас-Вегасу. Сказав, що теж хоче спокусити вдачу. Троє картярів, що саме догравали чергову партію, спочатку нашорошили вуха, підозрюючи підставу. Але дивний гість, не роззуваючись, ввалився до кімнати, дістав з кишень піджака дві пачки зелених банкнот, й недбало жбурнув їх на стіл. Жест викликав повагу й бажання заволодіти коштами нового знайомого.

- А ви точно грали раніше? – поцікавився один з картярів, вкотре загрібаючи купюру, програну Станіславом – так назвався дивак.

- Вас не обдуриш! – щиро засміявся чоловік, наче не двісті баксів щойно втратив, а усього лиш лишив копійчану решту доставщику піци. – Усе життя я заробляв капітал. Прискіпливо вивіряв кожен свій крок. Уявіть собі, жодного разу за свої сімдесят два роки не ризикнув. Сьогодні вирішив спробувати. То будемо слухати подробиці мого нудного життя, чи розкатаємо ще партійку?

Звісно, вдоволені суперники обрали другий варіант.

Станіслав виказував себе покручуванням масивної золотої печатки. Коли роздача була для нього невдалою, починав вертіти прикрасу, що й без того не надто щільно сиділа на тонкому, знівеченому артритом вказівному пальці. .

- Я суттєво схуднув, - пояснив, упіймавши погляд Гордія, - Клята хвороба, хай би їй грець! Навіть у своєму старому одязі відчуваю себе, наче хлопчисько, що заліз у батьківські штани, поки того не було вдома. Тому й вирішив спробувати на смак азарт – приправу до життя, яку ніколи раніше не куштував.

- Смачного, - посміхнувся один із вдячних фортуні суперників.

- А що, траплялося комусь вигравати крупні суми? – запитав старий багатій.

- Ще б пак! Люди робили статки на азарті інших.

- А що вчиняють з тими, хто програє усе, що має?

- Іноді можна зіграти у борг.

- А якщо людина не здатна потім погасити боргові розписки?

- У такому разі борг зазвичай продається колекторам. Бажаєте зіграти у борг?

- Що ви! Мені свій капітал і за сотню років не програти. Просто цікаво як працює незнана мені система.

- Картярський борг – то святе!

- Святе, кажете? – задумливо почухав підборіддя старенький. – Ну, має ж бути у молодого покоління хоч щось святе.

Зрештою, програвши усі банкноти до останньої, Станіслав поставив і перстень, котрий у нього виграв саме Гордій.

Набивши кишені статками пана Станіслава, гості радісно розійшлися по домівках. На мить затримавшись у прихожій, Станіслав запропонував господарю квартири:

- Хлопче, не бажаєш завтра завітати до моєї приміської садиби?

- Навіщо? – здивувався Гордій.

- Не хвилюйся, я не з тих заможних старих пердунів, що ласі до молодиків. Вважай це візитом ввічливості. Зіграємо ще кілька партій.

- Я подумаю.

- Як собі знаєш.

Зачинивши двері за марнотратом, шулер перерахував виграш. Спочатку вагався, чи приймати запрошення. Потім покрутив у руках виграний перстень, спробував його на зуб. Переконавшись, що золото справжнє, вирішив відкусити в цього старого золотого бичка ще кілька шматків.

 

II

 

Заміський маєток Гордій відшукав без проблем. Розкішний триповерховий палац здалеку бовванів на пагорбі, застуючи собою чималий шматок неба.

Довелося довгенько їхати вздовж височенного кам’яного муру, яким подвір’я мільйонера було огороджене від зовнішнього світу. Чоловік навіть відчув комплекс меншовартості, коли під’їхав до шикарних кованих воріт на своєму всратому «Audi Q5».

Певно, господар вже чекав на візит, бо гість не встиг розібратися із навороченим дисплеєм домофону, як щось протяжно пікнуло, й ворота роз’їхалися врізнобіч, пропускаючи Гордія у світ помпезності та шику.

До маєтку проїхав бруківкою повз доглянутий сад та клумби, що майоріли квітами. Зауважив між деревами стареньку іржаву фіолетову «Таврію», схожу на великий гнилий баклажан. Напевне, автівка належала садівнику, та у цьому царстві стилю машина виглядала як той гнійний чиряк на носі напудреної юної красуні.

Припаркувався на широкій ділянці за маєтком, аби не заважати іншим гостям, якщо такі будуть. Піднявся мармуровими сходами, й натиснув кнопку дзвінка. У будинку пролунав спів електронної канарки. Перебуваючи під враженням від побаченого, Гордій очікував, що відчинить дворецький, але назустріч вийшов сам Станіслав, вдягнений у пухнастий бежевий халат з чистої бавовни. Той халат був настільки довгим та широким, що чоловік обмотався ним від шиї аж до п’ят.

- Перепрошую. Ви, певно, збиралися спати? – знітився гість.

- Що ти, друже! Просто люблю ходити голяка, а тобі краще не бачити як виглядає тіло, котре експлуатується вже восьмий десяток років недбалим власником без найменшого косметичного ремонту.

Всередині маєток виглядав ще вишуканіше, ніж знадвору: недешеві картини на високих стінах, прикрашених ліпниною, малахітові колони, дорогі меблі. На другий та третій поверхи вели білосніжні кам’яні сходи з позолоченими перилами.

- Ого! – присвиснув від захвату гість. – Я наче потрапив в декорації Великого Гетсбі.

- Читав книгу? – приховав господар здивування за посмішкою.

- Книгу? – не второпав Гордій. - По фільму написали книгу?

- Так, друже. Не повіриш, але по «Зеленій милі» - також. Рекомендую почитати на дозвіллі.

- Не люблю книги, - зізнався співбесідник, - Вони вбивають дерева!

- А невігластво вбиває планету. І, повір моєму досвіду, знищить її раніше, ніж ви – молоде покоління - встигнете схаменутися. Та не стовбич. Буде нагода усе роздивитися. Присядь-но. Маю до тебе розмову.

Господар заходився припрошувати зайняти одне з двох м’яких крісел перед каміном, що теплого літнього вечора потріскував скоріше для атмосфери й затишку, ніж для того, аби зігрівати.

Станіслав натиснув на ледь помітний квадрат на стіні, й панель клацнула, відкривши чималий бар. Чорт забирай! Там було з півсотні пляшок елітного алкоголю. Запитав:

- Віскі? Ром? Бренді?

- Віскі, будь ласка.

- «Chivas»? «Dewar's»? «Macallan»? «Johnnie Walker»?

- «Macallan».

- Гарний вибір, - чоловік налив бурштиновий напій у відповідний стакан, приніс гостю. Сів навпроти з чимось прозорим у бокалі. – А я більше полюбляю кальвадос. На смак схоже на яблучний сидр, що добряче перебродив, але в юності я захоплювався романами Ремарка. Його герої віддавали перевагу цьому пійлу. Письменник детально описував кожну п’янку персонажів, тож якось я навіть підрахував, що той же Равік з «Тріумфальної арки» за добу випивав більше двох літрів міцного алкоголю. Сигару?

- Чому б ні?

Станіслав дістав з блискучого різьбленого столика, дві сигари. Одну віддав молодику. Свою розпакував. Міцними щелепами відкусив край, підпалив запальничкою у формі пістолета, інший край вмочив у кальвадос та затягнувся, випустивши з легенів густу хмаринку сизого диму. Дочекавшись, коли Гордій впорається з пакуванням, простягнув тому сигарну гільйотину. Направив дуло пістолета-запальнички в обличчя співбесіднику. Натиснув на гачок, допомагаючи підкурити. Запитав:

- Як гадаєш, яка річ у цій кімнаті коштує найдорожче?

Гість уважно роздивився простору вітальню. Припустив:

- Певно, котрась з тих картин на стінах. Не надто добре розуміюся на мистецтві.

- А от і ні. Оцей столик між нами, на якому стоїть попільничка. Дивись-но. Техніка не дасть збрехати.

Станіслав дістав з кишені халату смартфон, сфотографував дерев’яний виріб, повернув екран телефону до Гордія. Там висвітилося кілька знімків такого ж столика з різних ракурсів. Унизу – ціна: 80 000 – 90 000 євро.

- Не може бути! – зронив щелепу гість. – На вигляд – просто щось зі старенького гарнітуру баби Дусі.

- Це робота Томаса Чіппендейла – британського мебляра доби рококо. Я зараз не фанфаронствую. Просто намагаюся довести, що будь-яка річ варта рівно стільки, скільки за неї ладні заплатити.

- Що ж. Довели, - дуже акуратно змахнув у попільничку попіл з сигари Гордій, аби не забруднити раритетну штукенцію того Дейлочіперса, чи як там його?

Хвилин п’ятнадцять мовчки курили. Станіслав між затяжками свердлив гостя поглядом, пронизливим, мов шпаркий осінній вітер. Навіть стало незатишно, ба більше – лячно. Нарешті господар подався уперед, підморгнув, та мовив:

- Годі ходити околяса! Чи, як говорить ваше покоління: досить смолточити.

«Ага! Намагається спілкуватися молодіжною мовою. Зараз нарешті стане зрозуміло, що від мене хоче цей старий вилупок, і наскільки високі ставки», - мимоволі облизав губи шулер.

- Але, перш ніж розповісти суть справи, дозволь провести екскурсію маєтком.

- Звісно! – скочив наввипинки Гордій, котрому було страшенно цікаво власними очима побачити експонати успішного життя.

- Сядь, юначе, - засміявся Станіслав, - Ми живемо в епоху, коли можна подорожувати, не встаючи з дивана. Чи, у нашому випадку, з крісла.

Чоловік дістав з іншої кишені халату широкий пульт з розмаїттям кнопок різного розміру та кольору. Незграбно тицьнув понівеченим хворобою вказівним пальцем на червону кнопку, увімкнувши величезну плазму, що займала половину стіни. На екрані з’явилося півсотні прямокутників, кожен з яких у високій якості транслював те, що відбувалося у дворі та в будинку.

- Ондечки ми! Привітайся із собою, - помахав долонею господар, і гість дійсно побачив себе, мимохіть прилизавши неслухняний чубчик.

- Почнемо з кімнат другого та третього поверхів. Там розташовані вісім спалень з окремими ваннами та санвузлами, мій кабінет, конференц-зала та кімната відпочинку. Оце – тридцятиметровий басейн у внутрішньому дворі. Ти можеш помітити блиск його води он з того вікна. Бачиш зверху монітора зображення великої зали? Це кінотеатр. Він знаходиться у підвалі. Там споруджено бомбосховище з тренажерами, біговими доріжками, більярдним столом, електрогенератором, апаратурою для фільтрації повітря та запасом провізії на два роки. Але головна гордість та цінність – автопарк. Зверни увагу на дванадцять прямокутників унизу екрана. Це найдорожчі моделі елітних виробників. Особливо пишаюся червоною «Ferrari » особливої комплектації. Таких на світі лише дві: одна в мене, інша – у султана Брунею.

Гордій упізнав серед машин раритетне «Lamborghini Diablo» та кабріолет «Rolls-Royce Droptail». В око впали також моделі, про які шулер навіть не чув. Молодик вирішив, що це, певно, також якась лімітована серія для ненажерливих розтринькувачів бабла.

Маєток Станіслава усе більше почав нагадувати філіал славетного Ельдорадо. Скільки можуть коштувати усі ці речі? Мільйони? Мільярди?

- Я доже хворий, Гордію. Усе життя витратив на планування збагачення. І який в тому сенс тепер? Вчора за гральним столом я вперше поклався на елемент везіння. І це було цікавим досвідом. Але задоволення від перемоги тотожне сумі, яку можеш втратити. Скільки я програв? Якісь копійки! Двадцять чи тридцять тисяч доларів. Це полоскотало нерви, та не більше. Чи не варто підвищити ставки?

- Чому у вашому запитанні мені вчувається пропозиція?

- Бо так воно і є.

Станіслав дістав з чіппендейлового столика два стоса паперів, акуратно скріплених угорі канцелярськими біндерами.

- Вранці в мене був ще один гість – нотаріус. Зліва – документи на усе моє майно, включно з маєтком, рухомими та неруховими активами, цінними паперами й банківськими рахунками. З правого боку - акт передачі мені твоєї квартири та автомобіля. Як бачиш, погоджуючись на гру, кожен з нас ставить усе!

- Але я можу втратити у мільйон разів менше за вас.

- Тим цікавішим буде змагання. Мій підпис уже поставлений. Він засвідчує, що у разі програшу усе, чим володію я, стане твоїм. Але перед початком нашої розваги мусиш закласти усе, чим сам володієш. Ось авторучка. Один автограф – і почнеться поєдинок.

- У що саме пропонуєте зіграти? – змочив пересохле від здивування горло ковтком віскі гість.

- Сам бачив, у картярських іграх я профан. На відміну від тебе. Але, з поваги до твого азартного минулого, колода буде задіяна. А ще … скажімо, отой фетровий капелюх-федора. Такий був частиною іміджу видатного Френка Сінатри.

Станіслав підвівся, зняв з вішалки для одягу капелюх та поклав його між кріслами та каміном рівновіддалено від обох майбутніх гравців, попередньо відрахувавши вісім кроків. Посміхнувся:

- Я назвав цю азартну гру «Вісім кроків до капелюха». Не надто вигадливо, чи не так? Ми по черзі жбурлятимемо по одній карті. Перший, хто поцілить всередину головного убору, отримає усе майно невдахи.

Чоловік дістав завбачливо приготовану колоду. Спробував перетасувати, але дрібні предмети не слухалися покручених пальців, і він зронив карти на дорогий дубовий паркет. Вилаявся:

- Дідько! Клятий артрит зв’язав мої суглоби у вузли! Часом виделку не можу допуття донести до рота. Старість – зрадлива курва! Іноді навіть дупу підтерти – то цілий квест. Юначе, чи не міг би ти допомогти? Не з дупою … з картами.

- Авжеж!

Гордій зібрав карти, а потім вправно перетасував їх, та на око розділив приблизно порівну. Увесь цей час некліпно вирячався на величезні припухлості на суглобах пальців майбутнього супротивника. Хіба такими руками можна зробити влучний кидок? Навряд. Та й шанс отримати цілий статок випікав азартну душу зсередини. Простягнувши опоненту його частину карт, узяв зі столика авторучку.

- Де підписати?

 

III

 

Коли усі формальності були завершені, Гордій запитав:

- Граємо до першого влучання?

- Так. Перший гравець кидає карту. Якщо влучає, то в суперника є шанс. Якщо влучають обидва, змагання продовжується. Якщо перший учасник не поцілив, а другий зумів це зробити, гру переможно закінчено для того другого.

- Схоже, усе чесно. Хто починає?

- Пропоную це зробити тобі - на правах почесного гостя.

Гордій узяв верхню карту, добряче обмацав її усіма пальцями, аби відчути вагу та щільність паперу. Потім сфокусував зір на капелюсі, прицілився, й жбурнув метальний снаряд у потрібному напрямку. Шматок спресованого картону із зображенням чирвового валета закрутився у повітрі, спікірував точнісінько у капелюх, та останньої миті підступно змінив траєкторію, приземлившись сантиметрах у десяти від того місця, що мало принести омріяні статки.

- Срака-мотика! – вилаявся крізь зуби молодик.

- Це було дуже близько, друже, - визнав супротивник. – Тепер моя черга.

Затиснувши даму пік між двома вузлами суглобів, кинув, та настільки незграбно, що карта перекинулася в повітрі, й впала просто до ніг стариганя, котрий лише видихнув із підкресленою прикрістю.

«Це може зайняти багато часу, та зрештою у хворого дурбая все одно анічогісінько не вийде», - ласо облизав губи Гордій, готуючись до другої спроби. Кидок! Цього разу карта – бубнова десятка – впала навіть далі від попередньої спроби. Надто різким виявився метальний рух.

Навчений гірким досвідом, Станіслав узяв пікового туза подушечками пальців. Спроба виявилася трохи кращою, ніж перша, та до рівня опонента було дуже далеко.

Третій кидок Гордій готував так довго й виважено, що його розпашіле від старання обличчя рясно вкрилося краплями холодного поту. Тільки марно. Шістка пік ледь не втрапила у полум’я каміна. Складалося враження, що чим більше стараєшся, тим гірше виходить.

Старигань узяв короля треф, поцілував того на удачу тонкими вустами і сильно зашпурив кімнатою. Карта закрутилася у повітрі, наче рушійний механізм крихітного гвинтокрила, й пролетіла мимо цілі. Та раптом розвернулася, наче бумеранг австралійських аборигенів, на дещицю миті застигла над капелюхом, і впала точнісінько у потрібне для перемоги місце.

Гордій не міг повірити власним очам. Він вже було готувався робити наступну спробу, коли гра раптово закінчилася.

Кілька хвилин сиділи у цілковитій тиші. Станіслав повільно допив кальвадос, даючи гостю можливість прийти до тями. Тоді мовив:

- Свій автомобіль залишиш сьогодні. Квартиру звільниш протягом тижня.

- Так, але …

- Борги богам азарту – це святе! Чи не так?

Невдаха кивнув. Діставши з кишені ключі від машини, поклав їх на бісів чіпіндейлівський столик, у який переможець саме ховав договори на передачу майна. Та зненацька зупинився.

- Хіба що ти хочеш таки отримати усе назад?

- Мені більше нічого ставити.

- Потримай! – віддав молодику обидва договори. – Я все одно помираю. Забирай і своє і моє. Натомість …

- Натомість що? – не витримав нестерпної паузи гість.

- На одній чаші терезів усе, чим володієш, плюс мої статки. На іншій - людське життя.

- Людське життя? - нерозуміюче закліпав Гордій.

- Будь ласкавий, дістань предмет, що знаходиться за подушкою твого крісла.

Збитий з пантелику молодик засунув долоню під м’яку подушку, і дійсно намацав там щось.

- Не бійся, тягни!

Гість скорився. Предмет, що його тепер Гордій тримав у руці, виявився справжнісіньким пістолетом. Бойовим, а не якоюсь запальничкою з магазину приколів.

- Один постріл з нього у потрібну макітру, й усе моє навіки стане твоїм, - з викликом посміхнувся Станіслав краєчком лівої губи.

- Ви хочете, щоб я вас … вбив?

- Мене? Ні! Якщо схочу скоротити собі віку, не потребуватиму посередників.

- То кого ж?

- Питаєш? Значить майже згоден.

- Зовсім ні! – спробував сам собі збрехати шулер, відчувши, як спиною потекла тоненька цівка холодного поту.

- Розумієш, я ще ніколи не бачив насильницької смерті людини. Ситуація така: з хвилини на хвилину сюди прийде дуже погана особа. Просто мерзотник! Не питай як і чому я заманив сюди цю сволоту. Ти сховаєшся за вхідними дверима, і, як тільки він перетне поріг, вистрелиш точнісінько в голову. І усе моє стане твоїм.

- Але ж це … злочин.

- Видатний письменник Оноре де Бальзак якось підмітив, що в основі кожного великого статку лежить злочин. З іншого боку, злочин – це те, що вдалося довести. Поглянь-но на відео з камери номер 47. Бачиш? Там саме вирили котлован під ще один гараж. Заливаєш тіло цементом, та й по тому!

- Звідкіля я знаю, що він буде сам?

- Цей покидьок – самітник, що нікому не довіряє.

- А його авто?

- З аеропорту він приїде на таксі! – неочікувано підвищив голос до крику, - Рахую до десяти, й ти або погоджуєшся натиснути клятий гачок, отримуючи мої статки, або забираєшся під три чорти жити під мостом у коробці з-під дешевого холодильника! Один! Два! Три!

У голові Гордія роїлися найрізноманітніші думки, що перечіплялися одна через одну, зіштовхувалися, й вбухали.

- Чотири! П’ять! Шість!

Руки почали тремтіти. Тепер думок вже не було. Лише яскрава, пронизлива, чітка, наче кадр сучасного кіно, картина: він, одягнений у дрантя, сидить під мостом у компанії брудних безхатьок, смажачи щура, настромленого на довгу обстругану гілку. На картині спіймано момент, коли Гордій розповідає волоцюгам, шо колись був заможним, а вони відчайдушно регочуть над пришелепуватим товаришем, жалюгідним навіть за їхніми божевільними мірками.

- Сім! Вісім! Дев’ять!

- Я згоден!

 

IV

 

Станіслав завбачливо відійшов на солідну дистанцію, перетягнувши крісло таким чином, щоб усе чудово бачити, при цьому не ризикуючи бути поміченим.

Гордій знайшов у підсобці швабру і збив нею камеру спостереження. Для цього довелося залізти на підвіконня, аби дотягнутися. Зрештою, усе тут скоро буде належати йому, тож має повне право трощити й будувати що завгодно. Та й фільмувати злочин, в якому ти у головній ролі, - така собі ідея.

Молодик встав поруч з вишуканими мармуровими наличниками, аби вистрілити відразу, як тільки жертва зайде у двері. Спочатку тримав пістолет у витягнутій руці, та скоро втомився. Минула година, півтори, а ніхто так і не з’явився. Вбивця-початківець було вже вирішив, що усе це – дурнуватий жарт навіженого багатія, коли знадвору почулися лункі кроки. Клацнув замок, відчиняючись, ручка нахилилася униз, ледь чутно скрипнувши. Тамуючи подих, Гордій знову витягнув уперед руку зі зброєю. За мить по тому до будинку увійшов товстий, приземистий чолов’яга. Підсвідомо кілер цілився з урахуванням, що зріст гостя буде як і в нього самого. Тож довелося опустити дуло на добрих двадцять сантиметрів. Перш ніж натиснути гачок, виразно почув у скронях власне серцебиття. Час ніби сповільнився. Вдалося у найменших подробицях розгледіти голомозу потилицю, що уся була вкрита брижами шкіри, наче морська гладь у вітряну погоду.

Гордій вистрелив. Куля прошила череп наскрізь, вилетівши з лоба нещасного пузаня, й вціливши у картину на стіні. За іронією долі, на полотні був зображений мисливець, що тримає впольованого зайця. Тепер і в голові намальованого мисливця з’явилася кругла дірка.

Уяви вбивці не вистачило, аби передчасно спрогнозувати, що робота може видатися брудною. Перед тим, як важке тіло повалилося на дубовий паркет, на двері та стіни чвіркнуло кілька струмків кpoвi. Але найбільше її потрапило на обличчя та груди стрілка. Гидливо опустивши очі, Гордій побачив на власній світлій сорочці червоні плями з крихітними шматочками чогось сірого. «Мізки!», - промайнуло в думках.

- Чудово! – зааплодував Станіслав, підіймаючись зі свого глядацького місця. – Останній акт п’єси зіграно бездоганно. Настав час акторам знімати костюми.

Із цими словами чоловік виструнчився, і скинув з тіла пухнастий бавовняний халат.

 

V

 

Виявилося, що під довгим халатом старигань був вдягнений у зелену робу з яскравими помаранчевими кишенями на животі та збоку штанів.

- Чому ви … так одягнені? – позадкував Гордій, упершись спиною у стіну.

- Що, не личить господарю? Тому що справжнього господаря ти щойно вколошкав.

Вбивця нерозуміючим поглядом вирячився спершу на Станіслава, потім – на тіло на підлозі, затим – знову на Станіслава. Старигань лячно розреготався:

- Мені й за сто життів не заробити на десяту долю цього маєтку! Більшу частину свого щасливого життя я працював інженером на заводі. Платні вистачало, аби ми з коханою дружиною не голодували. Та й сина вивчили у непоганому ВУЗі. Він успадкував від мене спосіб мислення, тож став викладачем математики. Усе було чудово, поки моя люба Ніна не захворіла. Грошей почало катастрофічно не вистачати. Я влаштувався на кілька підробітків у приватні компанії. Коли знадобилася дорога операція, довелося бігати по усім банківським установам, вимолюючи кредит. Та де там! Нам або відмовляли, або пропонували мізер. Зрештою одна зі знайомих, зрозумівши скруту, порадила звернутися до лихваря, що може дати будь-яку суму, але під великі відсотки. Хіба я мав вибір? Саме на тому різному столику роботи Томаса Чіппендейла нині покійний господар маєтку відрахував мені потрібну суму в обмін на боргові розписки. Операція не допомогла. Виплати по боргу виявилися крамольними. Потрібно було читати зноски дрібними літерами унизу документа. І цей бридкий тип прислав своїх посіпак вигнати нас з будинку саме в день поховання моєї любої Ніни. Я втратив власну квартиру, син залишився без свого будинку та автомобіля. Єдине, чим бандити погребували, – моєю іржавою «Таврією», що не вартує й ламаного шелягу.

- Ні! Ні! Ні! Я не вірю! – розридався Гордій.

- Доведеться повірити. Одного разу син з палаючими очима увійшов у нашу кімнату гуртожитку, куди ми мусили переїхати. «Я знайшов вихід зі скрути!», - волав він. Його стан був схожий на маячню під час лихоманки. Пізніше я дізнався, що мій Антон узяв кілька мікрокредитів у різних установах, і вирішив виграти за допомогою цих грошей в карти у сотню разів більше. Він був певен в успіху, бо усе життя присвятив цариці наук - математиці. Напевно, Антон дійсно усе розрахував. Окрім того, що навпроти нього сидітимуть досвідчені шулери. Махлярство – ось справжній володар життів!

«Антон, Антон!», - пронеслося в голові Гордія. І він пригадав миршавого очкарика. З першого погляду можна було безпомилково виснувати, що хлопчина був бідним, наче церковна миша за тиждень перед Пасхою. Та гроші в нього при собі були. І усі вони того вечора осіли у кишені Гордія.

- Ти його згадав! – здогадався Станіслав, - У такому разі пам’ятаєш, що запропонував пограти в борг. А потім продав той борг колекторам. Коли вони почали погрожувати заподіяти шкоду найближчому родичу боржника – себто мені – Антом вкоротив собі віку. Оцими руками я вийняв власного сина із зашморгу! А коли здавалося, що жити вже не варто, жартівниця доля утнула свій черговий фортель! Зателефонували з одного з моїх підробітків. Потрібно було встановити сигналізацію та так званий «Розумний будинок» якомусь мільйонеру. Почувши адресу, я знову отримав сенс життя. Це був оцей самий маєток! Нахабний товстун навіть не впізнав мене серед дюжини інших робітників. Чорт! Розумний дім, розумні годинники, розумні телефони, розумні телевізори! Тільки люди дурні! Бо хтось же, в дідька, має бути дурним у світі, де навіть фітнес-браслети наділені інтелектом! Так я отримав доступ до усіх даних лихваря. Іронія в тому, що хапуга вирішив встановити систему, бо збирався у відпустку. Я піддивився в його персональних даних дати вильоту й прильоту, зациклив йому відео, де анічогісінько у його володіннях не відбувається, й оселився у маєтку. Дістав із шафи костюм, а із сейфа - трохи грошенят, які «вдало» програв у твоєму домі. Знаєш, чому не роззувався тоді під час гри? Одяг та взуття мені майже підійшли, за винятком того, що були помітно ширшими за моє підтоптане роками тіло. А от шкарпеток знайти не вдалося. А мої були такими старими, що аж дірявими. Довелося імпровізувати. Що було далі аж до цієї миті – ти в курсі. Якщо добряче розкинеш власними мізками, як ото розкинув мізками лихваря, то в тебе лишиться до мене усього два запитання. Перше: як мені вдалося перемогти у грі «Вісім кроків до капелюха» зі своїми гачкуватими пальцями? Я ж інженер! Коли ти фокусував увагу на капелюсі, щосили намагаючись прицілитися, я дістав з рукава трефового короля, попередньо обробленого металевою стружкою. У капелюсі був досить потужний магніт. Усе, що залишалося, - жбурнути карту у потрібному напрямку. Далі в дію вступала елементарна фізика п’ятого класу загальноосвітньої школи.

- А друге? – прошепотів пересохлими вустами вбивця.

- Що друге?

- Ви сказали, що в мене має лишитися два питання. Яке друге?

- Друге – навіщо я розповідаю усе це тобі так детально? Я ж не дурнуватий лиходій з клішованого фільму про поганців, що перед фіналом радісно вибовкує власні плани, аби герой знайшов спосіб врятуватися. Та й ти, мусимо визнати, не герой.

- То навіщо?

- Тягнув час. «Розумний будинок» викликав поліцію, коли перед покійним господарем прочинилися ворота. А ось і вони!

Кілька кремезних чоловіків увірвалися до оселі, поваливши Гордія пикою у підлогу. Один з них наставив пістолет на Станіслава. Той пояснив:

- Я працюю у фірмі «Смарт-хаус». Ось телефонний номер керівника. Він підтвердить мою особу. Камери відключилися. Часто це трапляється через щурів. Я навідався перевірити. Оцей бандюган тримав мене в заручниках. На жаль, він вивів з ладу усю техніку, коли влазив у маєток. Та я засвідчу, щодо вбивства. Та й самі бачите, що сталося. У бузувіра усе обличчя розцятковане кров’ю нещасного покійника. Докази, як то кажуть, на лице.

 

VI

 

За двадцять хвилин по тому Гордій із заднього сидіння авто спостерігав, як тіло лихваря обвели крейдою та винесли з будинку на ношах. У вбивці нестерпно свербів ніс, та замкнуті за спиною у наручники зап’ястя не дозволяли втамувати той свербіж. Від чого почало свербіти ще дужче.

До авто підійшов Станіслав, що саме закінчив давати показання. Мовив:

- Документи досі в мене на руках. Твоє майно продам. Виручені гроші від твого імені відправлю дитячому будинку. А тобі лишу невеличкий презент, - кинув йому на коліна договір із власним підписом, - Забирай усе моє майно. Он воно стоїть! Ота іржава фіолетова красуня марки «Таврія». Може, ще не повністю зогниє, коли вийдеш на свободу років через п’ятнадцять.

Старигань вже було пішов геть, та раптом озирнувся. На його вустах грала знущальна посмішка, котру він марно намагався стримати.

- Я тут подумав. Ти – перший в історії кілер, що вбив людину за старе відро з болтами. Чи не смішно?

Жарту Гордій не оцінив.