Відьма

Поки всі вовтузились у корита,

Перед тим, як хреститись, чекали грому,

Вона, мов Булгаківська Маргарита,

Між птахів пірнала в небі нічному.

 

І втрачав священник химеру совісті,

Почувався велетень ліліпутом.

Будь-кого, ніби панночка з тої повісті, -

Божевільним робила Хомою Брутом.

 

В будяках вона, мов троянда, квітла,

Хизувалась вродою неземною.

На очей її променисте світло

Видавати б дозвіл, немов на зброю.

 

Шепотіли: "Відьма". Слали їй прокляття.

Назбирали хмизу, та хотіли вбити.

Вона гріла тіло у того багаття,

А в душі сміялась: "Попіл не спалити".