І знову ніч наближує світання,
дощ накрапав, а потім перестав,
із серця лине стишене звучання,
нікому не потрібних цих октав..

Чому сумую, сам лише я знаю,
на роздоріжжі мабуть, і тому,
мої слова збираючись у зграї,
злітають у навколишню пітьму.

Усе в мені - мелодії, сюжети,
я їх ще чую, ними ще живу,
в найкращому куточку на планеті,
натягуючи вірша тятиву..

Село дріма, заморене і тихе,
невже війна? - Не дай нам Бог війни!
чи мало, Україно, було лиха?
Нехай тобі спокійні сняться сни..

Моя країно, золото і сині,
вірніш блакиті, кольорів твоїх,
о цій нічній сумуючій годині,
моя душа покладена за них..

Що може буть прекрасніше любові,
до дівчини, вітчизни, до батьків,
до вечорів, калинових, вербових,
до золота пшеничних колосків?

Пробач, Вкраїно, що не лиш тобою,
горю в цей час, люблю іще її,
за неї, і за тебе я до бою, 
готовий стать! Печалі не таї,

вона давно з'єднала нас навічно,
хоч вічного нічого не бува..
Тихенько так, ніякий вітр зустрічний,
мої слова додолу не збива..

Поглянь, вже ніч наближує світання,
дощ накрапав, а потім перестав,
і сам вже засинаю під звучання,
нікому не потрібних цих октав..