У очах твоїх темний, одвічний сум

У очах твоїх темний, одвічний сум,

У словах – веселий та зичний глум.

Кров твоя складається з алкоголю –

То анестезія від зради й болю.

Обірвеш телефон мій о третій ранку:

«Я вже дві години стою на ґанку.

Я – мов та примара серед живих.

Просто стало зимно без рук твоїх.»

Розумію. Як же не розуміти?

Нависають зорі, мов дикі квіти:

Ті, що рвеш у лузі і назв не знаєш.

Я тобі привозив їх. Пам’ятаєш?

Пам’ятаєш першу нічну розмову?

Як писали спільний роман по слову?

І як спокій перших кохання звісток

Цвів у серці – сонячний, мов любисток.

Ти говориш: «Як ми все розгубили?

Де було багаття – тепер могили –

Лиш граніт із нашими іменами.

Що безглузда доля вчинила з нами?!?»

Я сміюся. Долі на нас начхати!

Ти доросла дівчинка – маєш знати.

Як би ти не нила, очевидним то є:

Що стосунки, мила, вбивають двоє.

Тож не варто плакати й голосити,

Язики об лайку гучну гострити.

Почуття скажено гризуть собакою,

А я краще щиро тобі подякую.

За натхнення, що дарувало крила,

І що ти, як вміла, мене любила.

За твої обійми та поцілунки,

Що впустила в душу – аж за лаштунки.

За мандрівку в гори, кав’ярню, Львів,

За казкове щастя, що краще снів.

За сумний, красивий наш епілог,

За той шлях короткий, що йшли удвох.