Про барабани й тишу
Самотній вітер обійняв тополю,
Донісся крик орла з далеких гір.
А на коні козак скакав по полю,
Широкому, як Божий кругозір.
У вухах гулко гуркотіли барабани,
Гриміли постріли, дзвеніла грізно сталь.
Це пам’ять душу закувала у кайдани, -
Вона ж співала – чиста, мов кришталь.
Душа дісталась всіх пекельних кіл,
Й кущем троянд в раю затим розквітла.
Бо тиша – то мірило всіх мірил,
А темрява – лиш інша назва світла.
Хилилось сонце, мов червоний дикий мак,
Вже перша зірка віщувала добру долю.
І зліз з коня досвідчений козак,
Й пішов по вічному заквітчаному полю.
