Про барабани й тишу

Самотній вітер обійняв тополю,

Донісся крик орла з далеких гір.

А на коні козак скакав по полю,

Широкому, як Божий кругозір.

 

У вухах гулко гуркотіли барабани,

Гриміли постріли, дзвеніла грізно сталь.

Це пам’ять душу закувала у кайдани, -

Вона ж співала – чиста, мов кришталь.

 

Душа дісталась всіх пекельних кіл,

Й кущем троянд в раю затим розквітла.

Бо тиша – то мірило всіх мірил,

А темрява – лиш інша назва світла.

 

Хилилось сонце, мов червоний дикий мак,

Вже перша зірка віщувала добру долю.

І зліз з коня досвідчений козак,

Й пішов по вічному заквітчаному полю.