Цавет Танем
Столетию геноцида армян турками-османами
посвящается...
(перевод с украинского)
Их сожжены селенья, и скот их весь угнали,
Бредут они как тени - без скарба, налегке...
Но, чтоб язык народа, священный, дети знали,-
Перстами пишут буквы армянки на песке!
А ветер, ветер, ветер всю душу прожигает:
Обугленные лица сечёт, сечёт, сечёт!
От ветра прячась, буквы - как змейки уползают...
Пристанище найдут ли? Кто знает: нечет, чёт?!
А вдруг, в пустыне дальней, проглотят их верблюды?
Как деткам, букв не видя, их складывать в слова?!
Упрямыми такими - быть могут только люди:
Ведь не угла, ни крыши, - Букварь им подавай!
Убиты их мужчины... Разрушены их Храмы:
На дне озёрном* скорбно молчат колокола!
Как дальше жить?! О, Боже!! Венцом кровавой драмы -
Кривой восходит Месяц - твой ятаган, Алла!
Вновь ветер, ветер, ветер! Он треплет их нещадно...
Куда их, горемычных, недоля заведёт?!
Букв череда за ними, нелепых и нескладных,
На ножках неокрепших - идёт, идёт, идёт!
Чтоб на привалах редких - играли с ними дети:
Ах, буковки-былинки, - как Жизнь и Смерть, легки...
Любовью материнской укрыты и согреты,-
От горьких слёз армянских, пустили вы ростки!
Корнями укрепились,- не страшен больше ветер,
Цветами распустились в пылающих песках:
Где проросли легендой, где вольной Песней Света:
О, дети Айастана*, - ваш славен путь в веках!
Их как траву косили, топтали их конями,
Колодцы засыпали им в жгучий летний зной!
"Цавет танем" - прощаясь, вам говорят армяне:
"Боль заберу себе я - печаль твоя со мной!"
7525.
* озеро Ван.
* *Айястан - древнее название Армении.
Фото: вид на Арарат из окрестностей Еревана.
***
Лiна Костенко: "Цавет Танем"
Згоріли їхні селища, пропали їхні мули,
Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку,
Щоб мову свою рідну їх діти не забули,
їм літери виводять вірменки на піску.
А вітер, вітер, вітер!.. Який палючий вітер!..
Обвуглені обличчя січе, січе, січе!..
Лиш виведеш те слово із тої в ’язі літер,
а слово ж без коріння, покотиться, втече.
І десь, в якійсь пустелі, з’їдять його верблюди.
Забудуть його діти, і виростуть німі.
Бредуть, бредуть вигнанці...бредуть бездомні люди...
Ні даху ж, ні притулку, – буквар їм на умі!
Згоріли їхні храми. Мужчини їхні вбиті.
Втонули їхні дзвони у озері Севан.
О, як їм далі жити? На тім кровопролитті
не місяць в небі сходить – турецький ятаган.
А вітер, вітер, вітер!.. Як шарпає той вітер!..
Куди їх ще, вигнанців, недоля заведе?
Нема коли писати отих маленьких літер.
Немає чим писати. Нема писати де.
І тільки на привалі, в ті рідкісні хвилини,
коли ще в свої тачки жінки не запряглись,
Ті буковки вірменські виводять, як стеблини,
і слізьми поливають, і букви прийнялись.
В пісках пустили корінь – а вітер, вітер, вітер!..
Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку!..
А скрізь по всій пустелі тоненькі стебла літер,
Як трави, проростають в палючому піску.
Їх топчуть ситі коні, дзвенять чужі стремена,
А букви проростають в легенди і пісні.
«Цавет танем!»-– як кажуть, прощаючись, вірмени.
Твій біль беру на себе. Печаль твоя в мені.
