Рысёна
***
12 окт 2019
Окей, я просто оставлю это здесь~
Быть может, кто-то поймет)
***
Дивись, як танцює край чорного лісу ватра,
десь поряд легенькі, м’які чарівниці кроки.
І вже не важливо, що може, було не варто
в її зазирать зіниці – такі глибокі!..
Про що ти так мріяв, про що твоя пісня дивна?
Про очі дівочі? Чи вовчі – жовтаво-хтиві?
Під гупання серця нестримно летять хвилини,
тепер всі твої сподівання – бажання хвилі.
Вона зашиває у ковдру полин та м’яту,
молитві її – чистий розпач – стискають скроні.
Повір чарівниці. Не бійся її кохати.
Вона відпускає вогонь із душі назовні.
***
Ти не знаєш, на смак є якими
чарівні приворотні напої?
Чи кипучі й солодкі, як вина?
Чи із присмаком долі сліпої?
Ти одразу усе зрозумієш -
кров заграє невпинно, нестерпно,
поповзе, наче черви, мов змії,
як отруйна слина перевертня.
Хто такий ти, щоб опір чинити?
Все зжере почуттів лютий вихор.
Бачиш, он, той вінок з білих квітів,
що пливе біля берегу тихо?
Доторкнись його, і серед ночі
за спиною стріпнуть сильні крила.
І тобі вітерець прошепоче
хто вона
що тобі ворожила.
***
- Запалене дихання сивої ночі
пече стародавні, вже приспані рани.
Її доторк ніжно схил неба лоскоче
і ні, не втече, не злетить, не розтане.
То я колискову тобі заспіваю,
про привидів старого рідного лісу.
Бірюк-людожер все ховається гаєм,
та нас не зачепить, мій друже, не бійся.
Хай зблиснуть злі ікла слиною у спину,
язик хай тріпоче розжареним змієм…
Он лагідний вітер край вогнища лине -
то ніч-матір стиха цілує нам вії,
і дихай ним, друже, на повнії груди,
бо так, як ось зараз, коли ще буває?
Ці чари до ранку триматися будуть.
- Нас раптом вони не з’їдять?
- …Я не знаю.
***
Казку мені та розповідав дракон,
казку, схожу на дивний і хижий сон.
Хоч молодий – вже з сивиною на скронях,
очі його блищали блакитним склом,
казка його лягла у мої долоні.
Темних шкірястих крил тінь шелестіла,
він говорив про надприродні сили.
Як би мені те, казкове, до купи скласти?
Бачила я, мала, рідкісне диво -
посміх дракона.
Щирий.
Та геть ікластий.
***
Осінь моя – то сонлива свідомість,
осінь моя – то пригодницька повість.
Осінь моя з ароматом какао,
солодка, гаряча і золотава.
Осінь моя – то нові заповіти,
осінь моя – то запалений вітер.
Я восени щось створю неможливе -
осінь моя цього року щаслива.
Осінь моя – то казки гарбузові,
осінь моя – то багряний мурорум.
Осінь моя – то жіночність і врода,
час неквапливої насолоди.
Осінь моя у вишневій вуалі,
хочеться бігти за обрій і далі.
І відтепер мені осені мало -
Я ж-бо, нарешті, її покохала.
***
Крізь історію – знову і знову -
доведеться тобі і мені
нескінченно шукати любові
у твоєї моєї землі.
Погляд став невимовно ворожий
в тих, хто з долею звик сам-на-сам,
але, Боже, то скільки вже можна?
Можна ладу, нарешті, всім нам?
Вниз лелеки летять паперові
без пісень, без думок і без слів,
поміж кулями й бризками крові
до моєї твоєї землі.
Ми втомились – Ти чуєш, Всевишній? -
поміж крил зігрівати вогонь.
Можна нам вже хоч трошечки тиші?
Можна щастя – твого і мого?..
***
Я стаю на коліна, на дно погребіння розтале,
тут розсипані пряслиця, меч, стріл багато-багато.
Я торкаюся леза, збираю шматочки металу.
Ти скажи мені, скіф, то дозволиш себе турбувати?
Ти для інших – лише чергове поховання, не більше,
та на звітніх сторінках сухі антропологів дані.
Чуєш, степ? Я для скіфа прохаю хвилиночку тиші,
тільки хвильку, а потім живи й гомони собі далі…
Розкажи мені, воїн, як жив ти, як вмер, скільки років
ти провів у сідлі та ходив по землі, під богами,
перед тим, як в оцій опинитися ямі глибокій,
поруч з вірним конем, під задумливо-сивим курганом?
Ти скажи мені, той, що провів тут роки наодинці -
може бачив у снах своїх диких ти, як коли-небудь
над твоєю домівкою вічною ґрунт розступився,
і тебе через довгі віки знов побачило небо?..
***
Утомлена й розбита водночас,
розв’язками шляхів моїх запилених,
я змушена тікати кожен раз
від міста, світ за очі, до знесилення.
А місто здоганяє, тягне вниз,
у ритм шалено-сірий, нерозгаданий,
й цупка ця метушня існує скрізь
крикливими розлюченими ґавами.
І я благаю: острів, заховай
між скелями, що над водою схилені,
поки палає сонцем неба край,
дозволь заснути під твоїми крилами,
Під блискавок прадавню вільну лють.
Хмаринами вітри женуть похмурими,
і ці ж вітри наш обрій бережуть
із зграєю хортів святого Юрія.
***
Ми м’яко йдемо понад берегом просто у ніч,
мені колисання в сідлі не набридне ніколи.
Летять з-під копит боривітри, летять врізнобіч.
Йдемо від зорі на зорю, через степ і по колу.
А ти пам’ятаєш, як був довгоногим лошам
пухнастим? Ти їв із долоней і форкав кумедно,
яскраво-чубарий, строкатий від смужок і плям,
мов хтось в молоко намішав золотавого меду.
А скільки раз падала я, не втримавшись в сідлі?
Без дозволу як ми гасали у степ і на річку?
Вже скільки минуло з того, як були ми малі
я не порахую. Здається, що ми були вічно.
У чорних очах відбивається зоряний схил,
і вітер під небом спиває щось всепереможне,
ми тихо йдемо серед давніх козацьких могил.
Ти чуєш? Живи! Я прохаю, так довго, як можна.
***
Я кінську гриву заплітаю в довгі кіски -
усі вже в стайнях, ти залишився один.
Круті боки чешу від пилу й аж до блиску,
Про що мені ти стиха форкаєш, гнідий?
Про те, як степ щоранку кличе вас за вітром,
а той лоскоче ваші вуха і носи?
Про те, як небо, літнім сонцем розігріте
хова в собі глухі вудвудів голоси?
Ти знаєш острова сивого спів незмінний -
його підхоплює щовечору луна.
Ти чуєш – осінь йде навшпиньках попідтинню,
і не чекаєш, а прокинешся – вона…
***
Це із пісень дівочих -
спосіб тікать від суму.
Стремені дзвін шепоче
«Швидше, ще швидше, нумо!»
З пилу стіна позаду,
далі – лише за обрій,
очі блищать свічадом,
сміх застряє у горлі.
Вітер гуде в волоссі,
п’яткою в бік – й женемо,
так, щоб на мить здалося,
ніби є крила в мене.
***
Мої пазурі стали занадто вже гострі,
від важких сумних дум набакир їде дах.
Що ти, клятий, накоїв? Зробив з мене монстра,
йду тепер у житті по чужих головах,
бо твій приклад мені ясно дав зрозуміти:
я у себе єдина, за себе сама,
і ніякі ведмеді, цукерки і квіти
неспроможні тернову фортецю зламать.
Пам’ятай, як ти крила безжалісно вирвав,
так, що мало не разом з душею й хребтом.
Я дивлюся на світ крізь приціл недовіри -
її вистачить нам, гарантую, обом.
Десь в коморах душі ще жевріє надія -
і дається на це лише крок, лише мить.
Найгіркішим є те, що я все розумію,
та нічого не можу із цим поробить.
***
Я вільна – нарешті! – від тих почуттів, що несли
лише чорну тугу, що рвали горлянку сльозами,
кружляли, мов яструби, та залишали без сил.
Я просто зріклась від того, що було поміж нами.
Я не пам’ятаю тепло твоїх лагідних рук,
і ладна забути і погляд, і образ, і запах.
Ти змусив мене перегризти уявний ланцюг
та бігти за обрій на геть переламаних лапах.
Із попелу ледве вдалось відновити терпець,
та ще не загоїла в серці болючої тиші.
То йди к своїм шльондрам! Назавжди! І хай тобі грець!
Усе, що мене не вбиває ж-бо – робить сильніше.
***
Я не вірю чоловікам. Так склалося історично.
Я не вірю чоловікам. Усе їм щось мало й мало.
Я не вірю чоловікам. Так, дівчині це не личить.
Я не вірю чоловікам. Вони мене ображали.
Я не вірю чоловікам – колишні були брехливі.
Я не вірю чоловікам – колишні були бабії.
І усе, що вони могли – то сліз викликати зливи,
І усе, що спромоглась я – за вітром свій сум розвіять.
Я не вірю чоловікам, та знаю, що коли-небудь
Я зустріну Його, і все навернеться в пил та попіл -
Він приручить, мов вовченя, що втратило віру в себе.
Він поверне мені довіру,
лагідно,
крок за кроком.
***
Лялько кирпоноса з поглядом дракона -
що тобі втрачати, крихітко моя?
Хай згоряють десь там Всесвітів мільйони -
я віддам усе, що світ в тебе відняв.
Бачиш в небі зграю стріл моїх скажених,
вищирених пір’ям? Їх мішень – це ти,
ти вже не зустрінеш хижчого за мене.
Вниз не заховатись, вгору не втекти.
Душу і бажання розітни назовні -
хай в тобі розтану, хай в тобі згорю.
Дай мені читати по твоїх долонях,
дай перетворитись на твою зорю!..
***
Прости мені нерішучість,
страхи всі прости мені,
і думи мої колючі,
і сни мої крижані.
Ти бачиш, як я розквітла
промінчиком в вітражі?
Нарешті настало літо
у серці і на душі.
Бажання дзижчить бджолою
під ясним дощем з зірок.
Якою ж була дурною!
Боялась ступити й крок -
тепер-бо біжу додому
до ніжних твоїх долонь.
І мотанкою з соломи
минуле летить в вогонь.
***
Ти схожий на кицьку. Велику, у плямах кицьку.
З м’якенькими, сильними лапами, з довгим хвостом.
Ти поруч, ледь чутно і так невимовно близько,
і щось по-котячому нам пророкуєш обом.
Із першого кроку на тебе вказало небо,
та я обережна, з коханням-бо – як на війні.
Ти схожий на кицьку. Ти лагідний й теплий-теплий.
І кожної ночі я бачу тебе уві сні.
***
Погоджуюсь, що я занадто звикла
всі почуття зводити в абсолют…
Сховай свої ментальні білі ікла,
прийми, нарешті, лагідністью мою.
Можливо ти чекаєш все одразу,
а вийде поступово – то нехай.
Усім, хто нас в минулому образив
Помститься доля, тільки почекай.
Що трапиться надалі – не важливо,
невірний туги стихне переспів.
Ми будемо оновлені й щасливі
іти пліч-о-пліч сотнями шляхів.
***
Як заспівать до лебединих зграй
то наші душі знають достеменно.
Вдихай на повні груди та злітай
за мною, над безоднею натхнення.
Все втілиться, усе, що ти хотів,
і все, що з нами сталось – не даремно.
Ми більше не заручники богів,
чужих богів і чар чужих таємних.
З’єдавши душі, долі та серця
ми можемо взаємно й диво світло
кохати до нестями, до кінця,
безмежно,
безперервно,
ненаситно.
***
Твій погляд блакитно-сірий мого доторкнувся серця -
його зачинить не встигла на всі сім важких замків.
Ось-ось у душі щось дивне так солодко розіллється:
чи то стиглий літній вітер, чи то солов’їний спів.
І ці почуття натхненні, немов стародавнє свято.
Я чесно від них тікала, та швидко не стало сил.
Ти тільки, прошу, не квапся, бо я так боюсь кохати,
але сподіваюсь: страх мій - лише маячня та пил.
Я не пам’ятаю більше минулих своїх побачень,
не буду складати безліч пекельно сумних віршів.
Мене огортають ніжно обійми твої гарячі,
мій погляд – важкий, колючий, - немов навесні
розцвів.
*
(с) Гундер
***
Почитайте стихи автора
Наиболее популярные стихи на поэмбуке
