Небокрай

Від холоду думок і спеки почуттів,

забарвлення тривог, відлунь чужих життів,

від простору Тайги і мороку боліт,

всього, що не дає зірватися в політ…

 

Врятуй – і відпусти. Залишившись, погубиш.

Пустир солодких снів ніколи не полюбиш.

Де папороті цвіт випалює світанок,

вплітаєш дотик губ у місячний серпанок.

 

Від спогадів нічних і марева полудня,

від фантазійних слів і сірих ноток буднів,

від тягаря віків і вітру нових змін,

того, що лишить пустку відчаю взамін…

 

Закрий мечем і сном, зберігши давню відстань,

над краєм прірви йди, шукай примарну пристань.

Там, де жар-птиці слід стирає денну спеку,

в передчутті кінця рятуєш мить далеку.

 

Від прірви забуття і блискавиць осяянь,

метаморфоз отрут, калейдоскопу марень…

Коли в безодні сліз ти створиш небокрай,

ввійди в мій темний дім і вже не відпускай.