(Напевно) щасливий

У цих лабіринтах немає нічого твого.

Вино виливається в чашу і в землю тече крізь діри.

Лишилось винити. Питання лише: «Кого?»

В тобі повно люті, але ні краплини віри.

 

Ти знала про тінь меланхолії в пригорщі буднів.

І на ніч стелила не твердість у цілі, а сумнів,

щоб морок мовчазно й невпинно стелився під ноги,

коли монотонно ідеш оббивати пороги.

 

Покірність і воля, на жаль, несумісні речі.

В гортані скипає залишена ранком ртуть.

Якщо захлинешся, відріжеш шляхи до втечі.

Якщо раптом виживеш, можеш почати путь.

 

Ти знала, що страх увірветься до снів концентричними колами,

холодна реальність не раз нагадає уколами.

І клала у постіль м’яку інфантильну надію,

щоб раптом впіймати за хвіст заблукалу стихію.

 

Ти пхаєш увесь карнавал думок у громадський транспорт:

ступити із верхнього поверху крок чи згубити паспорт?

І там, серед натовпу тіл і душевної зливи:

«Відриваю останній квиточок. Напевно, щасливий»