В КОЖНІМ СЛОВІ - ЗЕРНО І НАДІЯ...

В кожнім слові - зерно і надія,
що воно, те зерно - проросте...
Сію лан свій розораний, сію,
поки час павутиння плете...

в моїй пам'яті... Що йому, злому -
павуку між стовпами століть...
Парфенони були й Вавилони,
та усі уже встигли зітліть.

І від статуй і арок античних
залишилась лиш пам'ять оця,
що і зараз, немов по дотичній,
незачерствілі манить серця...

Розгребу те старе павутиння
і пилюку прадавню здмухну,
каменяр - я збираю каміння,
гречкосій - сію ниву сумну...

І що виросте з дивних цих зерен,
що з каміння я зможу зліпить,
на шляхах де канави і терен,
де спинитись не можна й на мить?...

Хай частенько ми лезами бритви*
ходим, хай... І в душі хоч шкребе...-
Може вірш - не пророцтво й молитва,
але, точно - частинка себе... 

  * "Поэты ходят пятками по лезвию ножа И режут в кровь свои босые души..." Володимир Висоцький