ОГОРНЕ НІЧ...

Огорне ніч студеної пори,
ліси й поля осіннього затишшя...
Крізь сиву вічність, друже, говори,
рядками із свого самотньокнижжя...

Усе мине, з ілюзій не ліпи,
в піску століть свої примарні вежі,
і цю холодну тишу не кропи,
сльозами гарячішими пожежі...

В небес склепіння зоряне, поглянь,
поки іще не відзвеніли дзвони,
ті по тобі, нектари пий світань,
абсент ночей ковтай без перепони...

Хай жовта осипається журба,
і крила лопотять вгорі лелечі...
Усе в тобі, береза і верба,
і ти не гнись від вітру й холоднечі...

Далеко десь, за обрієм, аж ген,
зникаючі відлуння, наче хмари... 
То гра печаль - невправний диригент,
​твоїх "люблю" мелодії - примари...
 
Відходить все, у тихий час смеркань,
минає все опівночі і днями…
і вічності безмовний істукан,
сміється над обкраденими нами…