АПОКРИФ

Я тоді і тепер,- то два різних,
хоч і схожих, і чимось близькИх...
Чи то болем поранень наскрізних,
чи вогнем, що не згас, але стих...

Я тоді і тепер - зовсім інший,
просто інші грядуть вже роки...
Чимось кращі, а чимось і гірші,
нових віршів печальні рядки...

Й двадцять два, то звичайно не старість,
хоч старий я, як цей білий світ,
і все більше спустілої тари,
і недопалків нижче політ...

Все відходить, хоча й не проходить,
в безсвідому ховається тінь,
й Люцифер, як раніш, хороводить
вічним колом народжень й успінь...

І так дивно це спостерігати,
наче осторонь, наче усе
десь далеко, і наче розплати
білий сніг мене не занесе...

І писати без остраху страти,
наче горя нема і смертей,
наче зможе когось подолати,
від землі відірвавшись, Антей...

Наче дасть оцих роздумів мокрих,
щось комусь безструктурне злиття,
Наче зможе оцей мій апокриф
щось змінити у змісті буття...

Я тоді і тепер, -то два різних,
хоч і схожих неначе брати,
давнім болем поранень наскрізних
і осіннім вином самоти...