МИНУЛОГО НЕМА...

Минулого нема - віщує мудрість нам,
нема його, і край... Та ось воно - минуле,
в дурній цій голові, захламленій у хлам,
яка ще, попри біль, нічого не забула...

Минуле - то обман, нема його, нема,
теперішнє і те, спіймать навряд чи в змозі,
І вірші всі оці, ці спогади - дарма,
дарма всю ніч палю, і мерзну на порозі...

Кінечне геть усе... Німий далекий Ківш,
даремно зачерпа з беріз напитись роси...
І ця холодна ніч, неначе гострий ніж,
відкраює усе, безжалісно і просто...

Кудись летить "тепер", і вересень спішить
у луках запалить калинові намиста...
Пливе, пливе  ріка, тихесенько шумить,
купаються зірки в воді джерельно-чистій...

Минулого нема, я марю наяву...
І погляди, і ти, у синій сукні, руса,
Я бачив це колись, і це не deja vu,
лишень в минулі дні вернутися спокуса...

Забути про "тепер", про те, що буде там,
у завтрашньому дні, чи місяці, чи році...
Все щезло наче дим і спаленим мостам
дарма складаю гімн, і мерзну на порозі...

Минулого нема... - Скажи тоді, чому,
той спогад, як вогонь, як вічний клич безодні,
і я на нього йду, і я молюсь йому,
відкинувши з "тепер"- і "завтра", і "сьогодні"...