Воскреснемо!

Я жити хочу. Любити

Так хочеться відчути предків. Торкнутися минулого. Любити свою землю і прославляти те місце, де тебе послав Бог. Де мати дала тобі життя. Так хочеться служити батьківщині. А ми молоді, які ще тільки відірвалися від батьківського дому, які ще тільки навчилися по-трохи бути самостійними, по-трохи дихати вільно, повинні все залишати і тікати на чужбину. Горе вам, правителі нашого народу. Горе вам і страшна ваша доля! Бо ми, ті хто по праву Божому народилися на Україні, яку відчуваємо з глибини віків, ми, залишаємо все, щоб вижити самим, і дати жити нашим батькам. Але вже без нас. Вас навіть звірями назвати не можна, бо хто відділяє дітей від батьків? Хто? Хто розділяє рідне від рідного? Так, ви зараз правителі, ви зараз могутні, та чи не боїтеся ви смертного ложа? Чи не боїтеся сліз матерів і батьків? А сльози і кров проливаються, всмоктуються глибоко в землю, і кличуть про помсту. Я люблю Україну, я відчуваю її, відчуваю традиції, пісні, домівки, мову. Я люблю бути українцем. Мамо, прийшла пора іти з України, шукати кращої долі, а ти не плач. Молися, за вкраїну, як казав колись Шевченко. І дасть Бог, проснеться, звільниться Батьківщина наша, від своїх псевдо українських ворогів. І об’єднаємося ми знову, повні любові. Мамо, не плач, так не може тривати вічно. Ми оживемо, відродимося, ми, українці. Воскреснемо, бо ми Божий народ. Над цими ланами, гайочками, степами, над цими Карпатами і морями, струмочками і річками, просвітиться небо, зорі засяють, а ми всі разом заспіваєм – « СЛАВА УКРАЇНІ». Вір, мамо, як вірю я.