Одного разу я прокинусь уночі.

Крізь скло проллється сяйво старої ліхтарні, а може опянілого місяця. Я підійду неспішно до вікна і широко розплющу очі, огорну поглядом всю темну бездну ночі, вона у відповідь мене обійме. Я з нею залишуся віч-на-віч аж до світання.

На ранок мене зайдуть в тому ж стані, навпроти підвіконня, у кімнаті. Ні слова, ні емоції, ні жесту. Німий порожній погляд, направлений удаль. А на підлозі порозкиданий папір. Між хаосу беззвучних рим – слова, що їх боявся день, але зронила ніч.

Я вже не тут, не той. Я врешті-решт знайшов свободу, й дарма, що ззовні вона схожа на неволю, де за повіками, мов ґратами закована душа.

Отак і сходять з розуму. Без шуму, мовчки, раз і назавжди. Пірнувши в себе, вже не в силах вибратись назовні, а може й в небажанні повертатись, залишитися там – за гранню.

Моє безумство прийде на світанні…