Час готуватись до осені, до холодів. Перебратись за місто до старого покошеного будиночку з дерев’яним ґанком, за оповитим плющем парканом, подалі від шуму і метушні. Розтопити надвечір грубку, погортати пошарпаний томик улюбленої поезії, який колись завжди брав з собою в подорожі. Як же давно то було… Тепле, м’яке світло виринатиме з під абажурного світильника і плавно стелитиметься по кімнаті. Одинока, пожовкла від чаю склянка на столі золотаво відблискуватиме в його променях.

За вікном саме спускатиметься ніч, вкриваючи своїм цупким синім полотном довколишні поля. Вже далеко за північ вийти на подвір’я. Накинути на згорблені плечі сивий кожух. Відчути прохолоду осінньої ночі, напитись її міцного, терпкого повітря. Присісти на сходах, запалити цигарку. Дим неспішно пов’ється догори, зливаючись з чумацьким шляхом. Німим поглядом вдивлятись в мерехтливе зоряне панно, перебираючи в пам’яті спогади. Скільки всього бачили ті зорі, щоночі поглядаючи на нас. Що може бути гарнішим за них? Чому ж так рідко досі милувався цією красою… востаннє мабуть ще в дитинстві. Скільки зоряних ночей непомічених, неоцінених, змарнованих безслідно промайнули повз. Скільки не побачено, не зроблено, не сказано. Відчуття чогось недосказаного залишається завжди, скільки б не було вимовлено слів, не було б написано книг, але щось дуже сокровенне, німими пардигмами зостається в душі, на віки змовкаючи разом з нею. З роками душа стає все менш говірка, все більше закохана у тишу, адже у ній можна почути все – з неї все почалось, у ній все безслідно і зникне. Час зустрічати свою осінь – сумну передвісницю зими, час прислухатися до тиші…