Прощання

Наближалася буря, а нам тут здавалося,
Що то докір в обличчях прадавніх ікон.
Хмара над морем, як світ розірвалася,
А на ній посивілий сидів Аполлон.
В залишках кучерів проблиски юності,
Помарніле обличчя з відбитком краси...
Він із кубка пив сльози, із моря черпаючи,
І від того те море ставало прісним...
Його сонце зайшло. Він його й не затримував,
На фіналі вже зважені "проти" і "за".
Він прощався зі мною, жбурляючи блискавки,
Для всіх інших в той день була просто гроза...