Нарешті? Ні.

Нарешті зможу страждати.
Заміню болем нудьгу.
Зловлю якір, щоб знати - тону,
адже так по-людськи, себе убивати.

Нарешті зможу радіти.
Вадам музи нової мелодії,
моєї утопії, неможливо природньої,
де відмовлюсь від права, усім володіти.

Нарешті зможу сміятись.
Над кількістю її спокусити спроб.
Під її лобом, мій новий Бог
і вона починає в зіницях з’являтись.

Нарешті захочу курити й пити,
й одразу ж солодка відмова.
Я вдома, у собі . Незнайома
пристрасть, себе... калічити.

Нарешті почну злитись.
На (недо)сказані слова.
Зброю затуплю й з’їм коня,
щоб завжди, із нею миритись.

Нарешті захочу бути слабким,
але пізно шукати до себе жалість.
Навіть попри внутрішню іржавість,
зіпсоване, завжди лагоджу швидко.

Нарешті перевірю тактику захисту.
Щоб не сталось я вдячний їй,
як в чайній, питала - ти ок? - Так, звичайно ж
ні...коли.
Не перестанеш бути, моєю згадкою.