Прокидаюсь і п'ю дивний трунок п'янкого світанку,
в небеса юний Феб на одній із своїх колісниць,
десь зі сходу привіз ніжне сонце - русяву слов'янку,
і весна розквіта від проміння ласкавих зіниць..

Прокидається світ, цим теплом несміливим зігрітий,
заблакитнілий світ, де немає і сліду зими,
зачарований світ, де мені пощастило зустріти
двадцять другу весну, що накочує в серце хвильми..

Чи я довго блукав? - У часу ж бо немає канону,
і напевно тому, я тепер на хресті чи з хрестом,
у полоні весни, на розвалах того Парфенону,
де в далекі часи височіла Афіна з щитом...

І чи довго іще нам топтати сполохані трави,
в найбезглуздішім із невеликого списку сторічч?
Знати нам не дано..Лиш світанки й вечірні заграви,
залишають сліди на панно наших білих обличч...

Що лишилось тепер, де те срібло мелодій і злато? - 
Все згоріло в вогні, у пломінні мого каяття..
У полоні весни вже чека неминуча відплата,
за змарновані дні, місяці і роки, без пуття...

Прокидаюсь і п'ю дивний трунок хмільного світанку,
в небеса юний Феб на одній із своїх колісниць,
як богиню - тебе, вивіз сонце - русяву слов'янку,
і весна розквіта від проміння ласкавих зіниць...