Куди ти котишся, Вкраїно,
чи мало лиха мала ти,
коли тебе, немов пір'їну,
кидали в безвість з висоти?

Чи мало очі сліз сочили
в колись родючий чорнозем,
чи мало тіл в землі спочили,
вогнем зім'яті і свинцем?...

І серед цього чорнозему,
поміж волошкових  полів
на твоїм тілі, мов екземи,
сліди воронок і ровів..

Куди ти котишся, Вкраїно,
чи мало болей, мало війн?
Чи я почую солов'їний,
колись, не реквієм,- а гімн?..

Вкраїно, за що ця спокута,
тобі дарована творцем,
чи мало ти в печаль закута,
брела з заплаканим лицем..

Чи мало тих було кайданів,
чий слід лишився і тепер,
тих криків болю і страждання,
що бились вище стратосфер..

Тих літ минулої звитяги,
коли ішли твої сини,
за долю, а не за присяги,
в котли гарячої війни..

Твої жінки не знали щастя,
Вкраїно, доньки, матері,
за що хоч їм такі напасті,
за що, за що..А дітворі?

яка батьків своїх не знала,
бездомна, кинута на кпин,
отак в життя ти проводжала,
звідсіль горби могутніх спин...

Колись давно, не знав раніше,
чому сумні твої пісні..
Чому печалі виразніше,
в очах світились, ніж вогні..

Куди ти котишся, Вкраїно,
невже і так не бачиш ти,
лиш пустирища та руїни,
лиш попелища та хрести...