Відьмине кохання

Як на морі та й океані
На клятому острові чорному Буяні
Камінь біл-грюч окаяний.
Там живе моя туга смута,
Змієм повита,журбою окута.
Під камінням лежав нечистий
Та казав меня слова речисті.
Як то сонце сіло за обрій,
Спокушав мене на  діла недобрі.
Їду з глузду,мов укусив шершень,
Закохалась,неначе вперше.
Краєм леза повзу по рані.
Надсилаю злидні його коханій.
Перегорнув образ,розпалив багаття,
На її душу кладу закляття.
Як я недоїдала,як я недосинала,
Так щоб і вона від туги помирала!
Гострий біль хай їй серце вирве,
Тіло каменем летить у прірву.
Сльози ревнощів віділлються,
Гробаки крові нап'ються.
ЇЇ білу та ніжную шкіру
Здеру о гостру сокиру.
А червонії безсоромні губи,
Які він цілувать любив,
Ніж іржавий мій порубе.
Вийду на цвинтар,землю скопаю.
На місяць дивлюсь та уявляю:
Як пестив плечі дівочі,
Заглядаючи в срамні очі.
Дарував серце й мрії.
Їм обом могилу рию.
Смерті коштують мої страждання.
Хай же знатимуть відьми кохання!