Примара

Світає за вікном, і соловей співає.
Та я не сплю іще, бо сповнений думок. 
Яка чудова ніч, та все ж не вистачає
Солодких слів, що з уст лунають, як струмок. 

Як дивно: крізь гілки шипшини запашної
Проміння, як списи, блискучі і стрункі,
Спускається з небес в мої сумні покої,
Розвіює стежки тернисті та тонкі.

Я шляхом тим ішов, заплющуючи очі, 
Знайти тебе хотів, натрапивши на слід.
Та ти зникала знов, як мара, і щоночі
Розтоплювала враз в душі холодний лід. 

Ти загадка моя, яку я розгадаю.
Чи згадка ти моя, чи вимисел ти мій?
Даремно, мабуть, я вже місяць так страждаю... 
Блукаючи в пітьмі, дрімучій і німій.

Озвися! Я молю! Та зупинись, прохаю!
Бо ж я тебе люблю! Благаю, обернись!
Я заберу тебе до істинного раю,
Що створений для нас. Ти тільки посміхнись.

Завмерла ти на мить і навіть озирнулась. 
Та в голові моїй щось раптом загуло.
Назустріч один крок, і навіть посміхнулась.
Та сон минає вмить, немов і не було.

Світає за вікном, і соловей співає.
Отак я спав щодня, звернувшись у клубок. 
Яка чудова ніч, та все ж не вистачає
Солодких слів, що з уст лунають, як струмок.