за вікном потепління, збулися прогнози синоптиків,
тільки мерзнуть долоні, як завжди, від дикого вітру.
а у спогадів присмак гіркий, ніби в антибіотиків –
тому я все частіш намагаюсь їх чимось запити….

пережити б цю ніч. переждати до ранку під ковдрою,
щоб не бачити сни в які ти, не постукавши, входиш,
бо для мене вони вже давно рівнозначні з хворобою,
та чомусь, в той же час, - це єдина моя насолода.

а усі мої вірші ще й досі шукають призначення,
бо найкраще написане тільки сльозами і кров’ю.
я стою на колінах і прошу у неба пробачення
лиш за те, що я знову і знову іду за тобою.

говори про ненáвисть, любити мене ти не змушений,
в неї погляд скляний і незрушні уста, як у тебе.
а в любові лиш очі червоні і руки опущені,
та мені, крім любові, нічого на світі не треба.

за вікном потепління, а руки все мерзнуть від холоду.
не дзвони, не пиши, не приходь у мої сновидіння,
я сьогодні святкую кохання померлого проводи –
це моя неминуча розплата, а може й спасіння….

хай я впевнена, що ніколи це все не забудеться,
бо не викинеш спогад, як фото старе в альбомі.
та як раптом колись ти зустрінеш мене на вулиці –
зроби вигляд що з тобою ми незнайомі.