50 оттенков зелёного

Очень натуралистично и поэтому страшно. Умеешь.

здорово!

50 відтінків зеленого Сталеве повітря дзвенить, запалюється від гару, обволікає кривобокий гай. Гілки ще утримують дим, трава, що стала дибки хвилину тому, знову кожною травинкою танцює з вітром, як ні в чому не бувало, а я ловлю лопатками зустрічні потоки та відчуваю легкість. Повз мене, як у сповільненій кінозйомці, пробігають «Чіпа» та «Лютий». Кричу їм: «Назад, чорти!» — чіпляючись поглядом за клапті крон. Але замість слів вихаркую в простір сиплий клекіт. І чомусь дратує тріскотня сорок, які регочуть далеко в тилу. Піднімаюся. Падаю. Піднімаюся. Падаю. Ех, мати знову лаятиметься — одяг уже не залатати. Чую прискорене серцебиття миші, що причаїлася у вивернутих назовні коренях дерева. Бачу спалах від пострілу за кілометр від мене, і тремтячий слід кулі, що летить під склепінням багатобарвної веселки, що розділила небо після дощу на до та після. До речі, який ідіот придумав, що у веселки всього сім кольорів? Кав'ярня пахла паленим цукром і мокрою шерстю. Аліна витирала руки об фартух — уже вкотре, хоча вони давно були сухі. Липнева спека плавила асфальт за вікном, а всередині гудів кондиціонер, вибиваючи щось схоже на ритм старого вальсу. Вона любила цей звук. Він заповнював порожнечу між дзвінком у двері і шипінням кавомашини — ту порожнечу, в якій зазвичай думалося зайве. Він увійшов без звуку. Вона помітила його тільки коли тінь лягла на стійку, перекривши смугу сонця. Чоловік років тридцяти. Тактичні штани кольору вигорілої трави. Берці в сірій пилюці. Куртка застебнута до підборіддя попри спеку. Плечі рівні, але не напружені — так тримаються ті, хто звик носити щось важче за одяг. Він подивився на неї, і Аліна на мить забула, як дихати. Не тому, що він був гарний. Він був — інший. Ніби хтось вирізав його з іншої реальності й недбало вставив у цю, липневу, з запахом кави та пилу. Очі сірі, як небо перед грозою. А на дні — щось зелене. Ні, не зелене. Хворе. Як стара мідь під патиною. — Еспресо. Подвійне. Без цукру. Голос низький, з хрипотою, ніби він щойно прокинувся або довго мовчав. — Молоко? Воду? — Ні. Просто каву. Він сів за найдальший столик, спиною до стіни, обличчям до входу. Аліна встигла помітити, як його погляд пройшовся кімнатою — вікна, двері, відвідувачі, стійка, знову вікна — швидко й без метушні, наче він рахував виходи. Вона принесла каву. Він узяв чашку обома руками, гріючи долоні, хоч напій був гарячий. Підніс до обличчя. Вдихнув. Заплющив очі. І не пив. — Пахне травою, — сказав тихо. — Це кава. — Ні. Травою. Свіжою. Після дощу. — Подивився на неї так, ніби вона мала це пояснити. — Тут пахне кавою. Це дивно. Поставив чашку, так і не зробивши ковтка. Підвівся. — Дякую. І пішов, не озираючись, розчиняючись у розпеченому серпанку, як сіль у воді. Коли Аліна підійшла прибрати чашку, поруч лежала гілочка свіжої м'яти — яскраво-зелена, з краплями вологи, ніби щойно зірвана з грядки. На вулиці не було нікого. У старій бочці за вікном росла єдина рослина, яку вона доглядала, — та сама м'ята. Але він навіть не виходив надвір. Вона стиснула гілочку в кулаці. Потім викинула в смітник під стійкою. Пахло липнем. Пахло грозою, якої ще не було. * Він прийшов наступного дня, тієї ж миті, коли вона перевернула табличку з «ЗАЧИНЕНО» на «ВІДЧИНЕНО». — Ти завжди відчиняєш сама? — Доброго ранку, — відповіла вона, приховуючи, як забилося серце. — Так. Напарниця пізніше. — Це небезпечно. — Центр міста. Тут безпечно. — Ти впевнена? Зробив крок усередину. Тепер вона бачила синець під лівим оком — свіжий, ледь припудрений пилом. — Знову без кави? — Я не п'ю каву. Давно. — Тоді навіщо приходите? Він мовчав, дивився, і під цим поглядом її шкіра ставала прозорою, як цигарковий папір. — Ти пахнеш так само, як вона. — Я? — Трава. Після дощу. — Відвів очі. — Хотів перевірити, чи не випадковість. — Я Максим, — сказав нарешті. — Аліна. — Знаю. — Кивнув на бейджик. — А ти завжди такий? — Який? — Дивний. Скривив кутик губ — не усмішка, а гримаса, ніби сама думка про усмішку завдавала болю. — Я не дивний. Я — зламаний. — І що ти пропонуєш? Щоб я тебе склеїла? — Ні. Пропоную, щоб ти не намагалася. Зблизька його очі здавалися ще порожнішими. Але на самому дні щось ворухнулося — живе, заховане, як риба в чорній воді. — Бо ти пахнеш травою, — сказав він. — І тому, що я не знаю, скільки в мене часу. — До чого? — До всього. Розвернувся і пішов. Під курткою, на поясі, на секунду вимальовився контур пістолета. Чи їй здалося. Коли двері зачинилися, вона підійшла до вікна. Він стояв на тому ж місці, дивився на неї крізь скло. Потім повільно приклав долоню до грудей, де серце. І зник. Вона вирішила, що він більше не прийде. Вона помилилася. * Втретє вони зустрілися не в кав'ярні. Аліна вийшла через службовий вихід у провулок, де смерділо смітниками. Він чекав біля її велосипеда. — Як ти знаєш, що він мій? — Єдиний тут із дитячим сидінням. Вона сіпнулася. Сидіння зняли ще навесні — вона возила квіти в горщиках, не дитину. Звідки він знав? — Ти стежив за мною? — Ні. Я запам'ятовую. — Що? — Усе. Він відступив, лишаючи їй простір, і саме тому вона не побігла. — Я хочу бути з тобою. — Ти мене не знаєш. — Знаю достатньо. Ти прокидаєшся о шостій, навіть у вихідний. І в тебе є сестра — вона телефонує щовівторка о дев'ятій, і ти завжди кажеш їй, що все добре, навіть коли ні. Вона вперлася спиною в холодну цеглу. — Хто ти такий? — Ніхто. — Це не відповідь. — Єдина, яку можу дати. Я не прийшов лякати. Прийшов попередити. — Про що? — Про себе. Її серце калатало в горлі, але страху не було. Було інше — гаряче, тягуче, як мед по венах. — Я не знаю, скільки в мене часу, — продовжив він. — Може, місяць. Може, завтра мене не стане. Не буду брехати про майбутнє. Але якщо згодна на те, що є зараз, — я буду поруч. До кінця. — До кінця чого? — Мого. Говорив спокійно, без пафосу. Саме це лякало найбільше. — У мене три правила, — сказав він. — Перше: не питаєш про війну. Друге: якщо кажу «йди» — ти йдеш, без питань. Третє: ми ніколи не лишаємось разом до ранку. — Чому? — Бо вранці я небезпечний. Вона згадала чоловіка, що торік зайшов у кав'ярню просто з в'язниці, взяв каву й розповів, що нікому не потрібен. Вона дала йому безкоштовний круасан. Наступного дня він повісився в орендованій квартирі. Не знала, чому згадала це саме зараз. — Я не твоя рятівниця. — Я цього й не прошу. — Тоді чого? — Щоб була поруч. Поки є час. — Я подумаю. — Скільки треба часу? — Стільки, скільки вирішу сама. Він кивнув, не наполягаючи. — Добре. Я чекатиму. І пішов. Через два тижні вона сама вийшла до нього, коли побачила його постать на протилежному боці вулиці. — Довго стоятимеш? — Скільки треба. — Я не люблю, коли за мною спостерігають. — Я не спостерігаю. Чекаю. — На що? — На твою відповідь. — Ти не боїшся відмови? — Боюся. — І що робитимеш, якщо скажу «ні»? — Піду. Просто піду. — Добре, — сказала вона. — Я згодна. Але в мене умова. — Яка? — Ти не зникаєш. Ніколи. Якщо треба піти — кажеш мені. Якщо треба побути самому — кажеш. Не щезаєш без слова. — Це складніше за всі мої правила. — Але без цього нічого не буде. Дивився довго. Потім кивнув. — Згоден. — Тоді пообіцяй. — Обіцяю. Простягнув руку — мозолі, шрами, ледь помітний тремор, який він намагався приховати. Вона вклала свою долоню в його. І відчула, як світ навколо зупинився. Тієї ночі, коли настав час, коли він зазвичай уже одягався й ішов, він лишився. Не сказав нічого — просто не поворухнувся, і вона зрозуміла це як більше, ніж дозволяла собі сподіватися. — Третє правило, — прошепотіла вона в темряві. — Знаю. — Ти його ламаєш. — Уперше за два роки. — Він помовчав, і в цій паузі було щось важче за слова. — Якщо вранці злякаєшся — не кажи потім, що я не попереджав. * Вона прокинулася першою. Крізь незашторене вікно лилося рожеве світло. Він лежав на боці, обличчям до стіни, згорнувшись, як дитина. Його спина була вкрита мереживом шрамів — старих, побілілих, і свіжих, ще рожевих. Один, довгий, ішов від лопатки до попереку косою лінією — вона знала, що не спитає, звідки, і що він однаково б не сказав. Він застогнав уві сні. Тихо, потім ще раз. М'язи шиї напружилися, він зарився обличчям у подушку. Крізь стогін вирвалося одне слово — глухе, майже нерозбірливе, схоже чи то на ім'я, чи то просто на видих. Аліна не розчула його до кінця й вирішила, що краще не перепитувати. Вона не збудила його. Просто лежала й чекала. Прокинувся сам, різко сів, озираючись. — Я кричав? — Ні. — Брешеш. — Трохи. На кухні вона діставала яйця, а він стояв у дверях, не ховаючи шрамів на грудях. — Ти завжди брешеш про свій стан? — Так. — Чому? — Бо правда нікому не потрібна. Він сів за стіл, усе ще не піднімаючи очей. — Тепер розумієш, чому я не лишаюся до ранку, — сказав тихо. — Вночі я просто сплю погано. А вранці... вранці тіло ще не встигає зрозуміти, де воно. Кілька секунд я не знаю, чи ти — це ти, чи хтось інший. Не хочу, щоб ти бачила мене таким частіше, ніж треба. — Я вже бачила. — Тому й кажу. Вони снідали мовчки. Він їв повільно, ретельно, ніби кожен шматок міг отруїти. — Дякую, — сказав нарешті. — За що? — За сніданок. Я не їв домашньої їжі... не пам'ятаю скільки. Аліна подивилася у вікно, на стару липу — темно-зелену в тіні, світло-зелену на сонці. — Максиме. Що ти бачиш, коли дивишся на дерево? — Листя. — А ще? — Тіні. — А кольори? Замислився. — Багато. — Скільки? — Не рахую. — А якби? — Навіщо тобі? — Просто цікаво. Мовчав довго. — П'ятдесят, — сказав нарешті. — Відтінків зеленого. Вона не перепитала. Помітила записник у нього в кишені. — Ти малюєш рослини. — Звідки знаєш? — Бачила, як тримав його в руках. Він поклав записник на стіл, підсунув їй. Трави, листя, латинські назви, дрібні швидкі замальовки. Дерево з вивернутим корінням. Сорока на гілці. На берегах де-не-де траплялося саме число — 40, обведене жирним контуром або перекреслене навхрест, без жодного пояснення поруч. А на третій сторінці — очі. Дуже схожі на її. — Це я? Він не відповів. — Коли намалював? — Не пам'ятаю. — Ми знайомі два тижні. — Знаю. — Тут дата. — Вона показала кут сторінки. — Минулий рік. Він узяв записник, глянув. Обличчя не змінилося. — Міг помилитися. — Ти малюєш очі людини, якої ще не знав, і датуєш минулим роком? — Я багато бачу уві сні. — Максиме, а якщо серйозно — ти справді думаєш, що бачиш наперед? — Ні. — Тоді як це пояснити? — Ніяк. — Він забрав записник. — Іноді простіше не пояснювати, ніж жити з поясненням. Вона запам'ятала цю фразу — не тому, що зрозуміла, а тому, що в його голосі вперше почула не втому, а справжній страх. — Ти не хочеш про це говорити. — Не хочу. — Перше правило — не питати про війну. Про це можна? Він подивився на неї так, що вона вперше відчула справжній холод. — Про це — теж не можна. Вона більше не питала. * Вони гуляли багато. Без мети, без маршруту. Він знав місто краще за неї, хоч вона прожила тут усе життя, — покинуті парки, старі цвинтарі, ботанічні сади без людей, двори з дикими абрикосами. Він ніколи не сідав спиною до дверей. У кожному кафе, куди вони заходили, спершу обходив приміщення поглядом, наче перевіряв щось за списком. Тримався сонячного боку вулиці й обходив тіньові арки навіть тоді, коли це подовжувало шлях удвічі. А ще — притримував кожні двері рукою, поки вони не зачинялися до кінця, навіть якщо йшов останнім. Вона помітила це на третій прогулянці й більше не питала чому. — Ти обертаєшся щохвилини, — сказала вона одного разу. — Звичка. — У кав'ярні не обертався. — Там був один вхід. Вона більше не уточнювала, що він сканував приміщення й тоді. Він не переставав стежити за простором ні на секунду, навіть коли здавався розслабленим. Увечері вони сиділи на лавці в парку. Небо забарвлювалося в рожево-помаранчеве. — Скільки відтінків зеленого зараз? — Двадцять сім. — Учора було п'ятдесят. — Учора було інше світло. — А що впливає? — Усе. Час. Погода. Настрій. Скільки ти з'їв. — Ти знущаєшся з мене? Щось блиснуло в його очах — уперше схоже на веселість. — Трохи. Вона засміялася нервово, але справжньо. — Ти дивний. — Знаю. — Але мені з тобою спокійно. Він узяв її руку, поклав собі на коліно. Долоня суха й тепла. — Не хочу, щоб ти ставала схожою на мене. — А я вже стаю. — Ні. Ти ще пахнеш травою. Я — ні. Вона хотіла сказати, що він теж пахне — димом, дощем, чимось гірким і водночас солодким. Промовчала. * Одного разу його пильність урятувала їх обох, і Аліна довго не могла вирішити, злякало це її більше чи заспокоїло. Вони йшли старою вулицею з дореволюційними будинками, тими, що завжди обіцяли ось-ось звалитися, але стояли роками. Максим раптом зупинився, узяв її за лікоть і без жодного слова потягнув на протилежний бік вулиці. — Що таке? Він не відповів, просто пришвидшив крок, тримаючи її на відстані витягнутої руки від будинку. За секунду позаду них із гуркотом обвалився шматок карниза — цілий пласт старої штукатурки й цегли, там, де вона щойно мала пройти. Хтось на вулиці закричав. Курява піднялася стовпом. Аліна стояла, притиснувши руку до грудей, серце гупало десь у горлі. — Звідки ти знав? — Я не знав. — Ти потягнув мене за секунду до того, як воно впало. — Тріщина. — Він показав рукою вгору, на карниз, з якого досі сипався дрібний пил. — Я побачив тріщину ще коли ми туди йшли. І пил, що сипався потроху. Це не магія, Аліно. Це просто звичка дивитися вгору там, де інші дивляться під ноги. — Ти постійно це робиш? Дивишся вгору? — Дахи. Вікна. Дерева. Усе, звідки може прилетіти щось, чого не чекаєш. Вона подивилася на купу битої цегли на тротуарі, потім на нього. — А записник? Дата на минулий рік? Це теж звичка дивитися вгору? Він мовчав довше, ніж зазвичай. — Іноді я не встигаю зрозуміти, чи це я щось помітив краєм ока і забув, чи це просто... випередження. — Він потер скроню. — Мозок, який два роки жив у режимі «зараз може статися що завгодно», навчився вгадувати наперед швидше, ніж я встигаю це усвідомити. Можливо, це і є вся розгадка. Можливо, немає ніякої іншої. — А якщо є? — Тоді краще про це не знати. Вона взяла його за руку, і вони пішли далі, обходячи битий цегляний пил, і Аліна вперше подумала, що, можливо, різниці між його параноєю та його даром насправді немає — просто одне називають хворобою, поки воно не рятує тобі життя. * Про сестру вона розповіла йому тільки раз, і то боком. — Ти справді кажеш їй правду щовівторка? — спитав він, коли вона поклала слухавку. — Ні. Кажу, що все добре. — А насправді? — Насправді я вже три роки не вмикаю світло в коридорі не тому, що економлю. Просто в дитинстві в нас той вимикач один раз замкнуло під час грози, і батько три дні лежав у лікарні з опіком руки. Я тоді була мала, нічого не зрозуміла до кінця, але звичка лишилася. Тепер я просто кажу собі, що економлю. Так простіше. — Ти нікому цього не казала. — Тепер сказала. — Вона стенула плечима. — У кожного своя сорока в голові, Максиме. Він подивився на неї довго, і вперше вона побачила в його погляді не жаль, а щось схоже на впізнавання. * Наприкінці серпня в місті святкували День незалежності. Аліна вмовила його піти на набережну — там, казала вона, завжди виступають місцеві гурти, продають вергуни, і навіть найпохмуріший вечір стає легшим. Він погодився неохоче, але погодився. Ішов на пів кроку позаду неї, час від часу торкаючись її плеча, наче перевіряв, чи вона ще тут. На набережній було людно — родини з дітьми, підлітки з бенгальськими вогнями, музика з динаміків. — Тобі некомфортно, — сказала вона, відчувши, як напружилася його рука в її долоні. — Забагато людей за спиною. — Хочеш піти? — Ще трохи. Вони знайшли лавку біля самої води, спиною до парапету, обличчям до натовпу — він сам обрав це місце, і вона вже розуміла чому. Небо темніло повільно, з жовтого переходило в глибокий синій. Десь удалині залунали перші акорди. А потім вдарив феєрверк. Не попереджаючи, без відлічування — просто спалах і оглушливий тріск просто над їхніми головами, тому що хтось із організаторів переплутав час. Аліна скрикнула від несподіванки й засміялася — і в ту ж секунду відчула, як його рука стиснула її зап'ясток так сильно, що залишила слід. Максим був уже на землі. Він упав не так, як падають з переляку, — а так, як падають, коли тіло саме приймає рішення за голову. Обличчям у гравій, руками над потилицею, весь стиснутий у грудку, наче намагався зайняти якнайменше місця у світі. Дихання зробилося швидким, уривчастим, майже свистячим. — Максиме. Він не відповідав. Очі відкриті, але дивилися не на неї — крізь неї, крізь набережну, крізь усе, що було зараз, у якесь інше «зараз», якого вона не бачила. Люди навколо почали озиратися. Хтось голосно спитав, чи все гаразд, чи не викликати швидку. Аліна відмахнулася, не дивлячись, — усе її тіло було зосереджене на одному: не торкатися його різко, не кричати, не додавати до цього шуму ще й свого. Вона опустилася поруч, на коліна, у гравій, не звертаючи уваги на те, як він в'їдається в шкіру. — Максиме, це феєрверк. Це не там. Це тут, зі мною, на набережній. Він здригнувся від звуку її голосу, наче від удару. — Порахуй зі мною зелений колір, — сказала вона, сама не знаючи, звідки взялася ця думка. — Скільки відтінків ти бачиш зараз? Хоча б спробуй. Пройшло кілька секунд — довгих, як хвилини. Потім його дихання почало вирівнюватися, хоч і повільно, ривками, наче хтось послаблював затягнуту петлю. — Дерева, — прошепотів він нарешті, не рухаючись. — Скільки дерев тут? — Три. Прямо перед нами. — Порахуй мені кольори на них. Уголос. Прошу. Вона говорила — про темно-зелене листя каштана, про сіро-зелену пилюку на його стовбурі, про блискучо-зелену траву під ліхтарем, про майже чорну зелень у тіні лавки, — говорила довго, повільно, аж поки він не сів, поки його руки не розтиснулися, поки погляд не повернувся в теперішнє. — Вибач, — сказав він хрипко. — Не вибачайся. — Люди дивилися. — Люди забудуть за п'ять хвилин. Я — ні. Він подивився на неї здивовано, майже вражено, ніби очікував зовсім іншої реакції — жалю, страху, бажання втекти. — Ти не боїшся мене? — Боюся. Не тебе. Того, що ти можеш зникнути раніше, ніж я встигну зрозуміти, як тобі допомогти. Вони пішли з набережної раніше за всіх, минаючи феєрверки, що ще спалахували над водою. Він мовчав усю дорогу додому, тримаючи її руку так, наче боявся, що відпустить — і тоді таки зникне. * Сороки з'явилися на початку вересня. Він саме повернувся від матері, втомлений, смиканий, тер потилицю, ніби його щось кусало. — Що трапилося? — Нічого. — Брешеш. — Так. Уночі він прокинувся різко, підійшов до вікна, відхилив штору. — Що там? — Птахи. На дереві. На старій липі навпроти сиділи сім темних нерухомих птахів. — Це сороки, — сказав він. — Вони не повинні бути тут уночі. — Ти лякаєш мене. — Я сам себе лякаю. Він зачинив штору, ліг, але більше не спав. Аліна чула, як він дихає — рівно, надто рівно, ніби примушував себе. А за вікном мовчали сороки. Сім штук. Стільки ж, скільки кольорів у веселці. Вона порахувала й одразу пошкодувала, що порахувала. * Наступного дня він зник. Телефон мовчав, повідомлення лишалися непрочитаними. Вона обійшла всі місця, де вони бували, — порожньо. Через день вона знайшла в його записнику, який він, як виявилося, лишив у кишені куртки на її стільці, номер телефону, підписаний просто «Грива». Подзвонила. Голос на тому кінці був хрипкий, чоловічий, звик до коротких фраз. — Максима шукаєте? — Так. Звідки ви... — Він казав, що якщо хтось подзвонить на цей номер — це ви. Він у нормі. Фізично. — Пауза. — Він іноді так робить. Їде туди, де було. Каже, що йому легше думати серед дерев, ніж серед людей. — Куди саме «туди»? — Цього я вам не скажу. Не тому, що не довіряю. Тому, що сам не завжди знаю. Слухайте. — Голос став тихішим. — Ви його перша за два роки, до кого він взагалі підійшов. Не проґавте це через страх. Але й не думайте, що зможете його «врятувати». Ми пробували. — А що з ним? — Спитайте його самі, коли повернеться. Це не моя історія. Він поклав слухавку раніше, ніж вона встигла подякувати. * Номер «Гриви» лишив їй ще дещо — посилання на групу в месенджері, куди він, певно, додав її бездумно, ще коли вони тільки почали листуватися. Група називалася сухо: «Підтримка. Дружини та партнерки». Аліна довго дивилася на неї, перш ніж наважилася написати перше повідомлення. Зустрілися в підвальному приміщенні старого будинку культури — шість жінок різного віку, стільці по колу, чайник, що постійно кипів і про нього забували. Вела зустріч психологиня на ім'я Ірина, але говорила найменше з усіх. — Максим, — повторила молода жінка навпроти, коли Аліна назвала ім'я. — Той, що з розвідки? — Не знаю. Він не розповідає. — Вони рідко розповідають, — сказала жінка старша, років п'ятдесяти, з в'язанням у руках, яке вона так і не почала в'язати за весь вечір. — Мій уже три роки як удома, а я досі не знаю половини того, де він був. — Він зникає, — сказала Аліна. — Не попереджаючи. Каже — сороки кличуть. Кілька жінок перезирнулися. — Не тільки в нього сороки, — сказала жінка з в'язанням. — У мого — ворони. Каже, бачить їх зграями там, де насправді нікого немає. — А зникнення? — У кожного своя форма. Мій просто йде на риболовлю на три дні, вимикає телефон. Спершу я божеволіла. Тепер просто чекаю, поки він сам подзвонить. — А якщо ні? — спитала Аліна тихіше, ніж хотіла. У кімнаті стало тихо. Ніхто не відповів одразу. Психологиня Ірина тільки налила їй чаю, який ніхто так і не пив, і сказала просто: — Тоді запитаєте себе про це ще раз. Не сьогодні. Аліна йшла додому пізно ввечері, повз освітлені вітрини, і думала про власний коридор, про вимикач, про грозу з дитинства — і про те, чи не однакове в них із Максимом те, від чого вони обоє звикли ховатися в темряві. * Вона поїхала до його матері. Пані Надія вийшла на ґанок, витираючи руки об фартух. Побачила Аліну — і зупинилась, наче впізнала щось у її обличчі. — Він пішов. — Куди? — Не сказав. Заходьте, чого ви на порозі. У кухні пахло сушеною м'ятою — цілі пучки висіли під стелею. — Він завжди так, — сказала пані Надія, наливаючи чай, який ніхто не пив. — З дитинства. Як щось у ньому переповниться — зникає. Батько мій, його дід, теж так робив, тільки казав, що йде «слухати ліс». А Максим каже — «сороки кличуть». — Що це означає? — Моя мати вірила, що сорока — це вісник. Побачиш сім разом — чекай новин, і не завжди добрих. Максимко змалку боявся їх, хоч сміявся, коли я про це казала. А після... після того, як повернувся звідти, — вже не сміявся. — Звідки — звідти? Пані Надія довго дивилася у вікно. — Він казав, що має закінчити щось. Що не може лишитися, поки сороки не замовкнуть. Я не питаю більше. Питання його тільки заганяють глибше. Вона встала, дістала зі старої скриньки пожовклу фотографію — молодий Максим, років двадцять, усміхнений, без жодного шраму на обличчі, яке Аліна знала. — Візьміть. У мене є ще одна. А йому не кажіть, що я вам це показала — образиться, що я його «здала» безтурботним. — Він повернеться? — Він завжди повертається. — Пані Надія стиснула її руку сухими пальцями. — Тільки іншим. Аліна поїхала додому. Квартира була порожня. На столі — його зелена чашка з тріщиною на боці. Забув. Чи лишив навмисно. Вона сіла на підлогу, обхопила коліна. Уперше за довгий час їй було страшно. Не за нього. За себе. * Він повернувся через два тижні — худий, зарослий, з очима, в яких палав гарячковий вогонь. — Я був у лісі. У тому самому. Де все почалося. Від нього пахло димом і чимось солодким, нудотним. — Ти обіцяв не зникати без слова. — Знаю. — То чому? — Не міг інакше. Вони кликали. — Сороки. Він кивнув. — Ти хворий, Максиме. Тобі потрібна допомога. — Мені не потрібна допомога. Потрібен спокій. Але його не буде, поки не закінчу те, що почав. — Що ти почав? Він узяв її руки у свої. — Не можу сказати. Але повернувся, щоб попрощатися. — Ти їдеш? — Завтра. — Куди? — Туди, де веселка розділяє небо на «до» і «після». — Що це означає?! Максиме, скажи по-людськи, без загадок, без птахів, без твого зеленого! — Я знаю. — Він опустився на стілець. — Я сам не розумію. Я чую їх щоночі. Сорок. Вони регочуть. І я знаю, що кличуть мене. Куди — не знаю. Але мушу йти. Інакше вони прийдуть сюди. — Хто «вони»? — Не знаю. Але вони вже близько. — Скільки ти не спав? — Не пам'ятаю. Три дні. Може, чотири. — Ти бачиш те, чого немає. — Я бачу те, чого не бачать інші. — Це називається психоз. — Може. Він підвів очі — червоні, сухі. — Розкажи мені хоч щось. Прошу. Він мовчав довго. Потім заговорив, дивлячись повз неї: — Там був гай. Кривобокий. Дерева, ніби п'яні. Трава горіла — і за хвилину стояла рівно, наче нічого не було. Сороки сиділи в тилу, реготали. Я біг, падав, підіймався. Мати мала лаятися — одяг не залатати. А потім — тиша. І чиясь мишача душа під корінням, і постріл за кілометр, і слід кулі під веселкою. — Це спогад? — Не знаю. Мені здається, я це бачив. Може, наснилося. Може, буде. — Ти не можеш їх забути. — Вони не дають забути. Повертаються щоночі. Вона притулилася ближче. — Я чекатиму на тебе. — Не обіцяй. — Чому? — Бо я не знаю, чи повернуся. — Тоді я шукатиму тебе. Він мовчав, заплющивши очі. А за вікном мовчали сороки. * Останнє повідомлення прийшло о 5:47 ранку. «Не дзвони. Не шукай. Чекай» Аліна прочитала його на кухні. Сходило сонце. У бочці біля кав'ярні розквітала м'ята. Вона цього не бачила. Минуло три дні. Телефон мовчав. На четвертий день вона пішла до парку, сіла на ту саму лавку. Липи шелестіли тихо, наче хотіли заспокоїти. — Де ти? Порожнеча мовчала. Вона не плакала. Просто сиділа й дихала — кожен вдих як ковток рідкого скла. Удома вона знайшла записник під подушкою. Гортала — ті самі малюнки, ті самі рослини. На останній сторінці — те, чого не було раніше. Координати. І фраза: «Я чекатиму». Ліс за тридцять кілометрів від міста. Поруч село, якого майже не існувало. Вона довго сиділа на підлозі, дивлячись на екран телефона. Потім зібрала речі. Речей вийшло небагато: пляшка води, ліхтарик, старий светр — на випадок якщо доведеться чекати до вечора. У останню мить вона мало не поклала в сумку його зелену чашку — щоб віддати, якщо знайде. Потім передумала. Якщо не знайде, чашка стане ще однією річчю, яку доведеться прибирати з очей на роки вперед. Лишила її на столі, там, де він її забув. Вона написала сестрі коротке повідомлення — «їду за місто на кілька днів, не хвилюйся» — і вимкнула сповіщення, щоб не бачити, чи прийшла відповідь. Уперше за багато вівторків вона не збиралася казати правду по телефону. Вона збиралася знайти цю правду сама, перш ніж комусь про неї розповідати. * Потяг ішов повз поля й переліски. Аліна притулилася чолом до скла, не спала, не плакала — просто дивилася на зелений світ, що пропливав повз, і вперше бачила його по-новому. Темний, майже чорний — у глибині лісу. Світло-жовтий — на галявинах. Синьо-зелений — там, де ріка чіпала береги. Помаранчево-зелений — там, де сонце сідало в кронах. Вона вийшла на станції, пішла путівцем, далі — стежкою за координатами. Через пагорби, через яр, через покинутий сад. І нарешті — гай. Кривобокий, похилений вітром, як старезна карга. Дерева вкриті мохом і вогкістю. Земля пахла грибами й прілим листям. Тиша стояла глибока, як колодязь. Лише десь далеко стукав дятел. Дерево з вивернутим корінням — старий дуб, вирваний вибухом, лежав на боці, простягнувши коріння до неба, як руки в молитві. Трава біля коріння була притоптана — ніби тут недавно хтось лежав. Вона провела пальцями по зім'ятій зелені. Відчула щось тверде. Уламок металу, теплий від сонця, гострий. — Максиме. — Тиша. — Я приїхала. Вітер колихнув гілки. Над головою залопотіли крила — одна пташка, чорно-біла, знялася з гілки й полетіла у бік сонця. Вона не обернулася на її крик. Сиділа на землі, тримала уламок і дивилася на траву. Не плакала, не кричала. Просто була тут. Уперше за довгий час — не страшно. Витягла записник, відкрила останню сторінку — порожню. Поклала біля коріння. А тоді, замість того щоб піти з порожніми руками, зняла з зап'ястка старий срібний браслет — той, що носила відколи пам'ятала себе, подарунок покійного батька, — і поклала поруч із записником. Лишила щось своє там, де він лишив себе. Уламок узяла з собою. Стиснула в кулаці всю дорогу назад. Коли обернулася востаннє — здалося, хтось стоїть біля дерева. Тінь від хмари. * Минув рік, перш ніж вона зустріла Гриву наживо. Це сталося випадково, на міському ринку, серед ящиків з яблуками й гамором продавців. Він упізнав її першим — високий чоловік із важкою ходою, коротким сивуватим волоссям і татуюванням на передпліччі, яке вона колись бачила на одному з малюнків у записнику. — Аліна? — Звідки ви... — Він показував фото. Давно ще. Вона застигла з пакетом яблук у руці. — Ви щось знаєте? Грива довго дивився на неї, ніби зважував, скільки правди вона витримає. — Офіційно — зник безвісти. Шукали. Не знайшли ні тіла, ні доказів, що він живий. Ліс великий. Не завжди йдеться про щось більше, ніж це. — Ви вірите, що він живий? — Я вірю, що Максим завжди робив те, що вважав за потрібне, навіть коли це не мало сенсу для решти. Якщо він сказав «чекай» — можливо, він мав на увазі щось інше, ніж ми думаємо про слово «чекати». — Що ви маєте на увазі? Грива стенув плечима, наче сам не знав напевно. — Він якось казав мені, що не боїться смерті. Боїться тільки одного — не встигнути закінчити щось важливе. Що це було — він не казав. Та я й не питав. З такими, як він, краще не питати. Він простягнув їй маленький металевий жетон — армійський, потертий, з вибитим ім'ям. — Знайшли в його речах у частині. Він просив, якщо колись... щоб це передали вам, а не матері. Сказав — мати не витримає дивитися на нього щодня, а ви — витримаєте. Аліна взяла жетон. Метал був холодний, важчий, ніж здавався на вигляд. — Дякую, — сказала вона, хоча не знала, за що саме дякує. — Не за що дякувати. — Грива вже розвертався йти, але зупинився. — Знаєте, а сорок за ці два роки в моєму дворі стало менше. Не знаю, чи це щось означає. Мабуть, нічого. Але я подумав, що вам буде цікаво. Він пішов, розчинившись у натовпі ринку, а Аліна ще довго стояла серед ящиків з яблуками, стискаючи в кулаці жетон і не помічаючи, що яблука випали з пакета їй під ноги. * Минуло два роки. Аліна не шукала його більше. Не тому, що змирилася, а тому, що знайшла інший спосіб бути з ним — той, який не вимагав відповіді. Вона взяла собаку в притулку — руду, кошлату, з кумедно короткими лапами. Довго вибирала їй ім'я, перебирала десятки варіантів, поки одного вечора, гортаючи його старий записник, не наштовхнулася на криву замальовку двох силуетів, підписаних дитячим почерком: «Чіпа» і «Лютий». Собаки. Мабуть, з дитинства, чи з тих місць, де він служив, — вона так і не дізналася напевно. Але ім'я лягло само. — Чіпа, — сказала вона вголос, і руда кудлата собака настовбурчила вуха. Жетон від Гриви вона носила на тонкому шнурку під одягом — не напоказ, а так, як носять річ, про яку не хочеться пояснювати. Іноді, стоячи в черзі чи їдучи в маршрутці, вона несвідомо стискала його крізь тканину, і від холодного металу під пальцями їй ставало трохи легше, ніби вага цієї маленької платівки урівноважувала щось, що інакше тягнуло б її на дно. Того липневого вечора, коли дощ ущух так само раптово, як почався, Аліна вийшла на балкон із чашкою — тією самою, зеленою, з тріщиною на боці, яку так і не викинула. Над дахами піднімалася веселка, яскрава, майже несправжня. Вона почала рахувати за звичкою. Червоний. Помаранчевий. Жовтий. І зупинилася на зеленому. Не тому, що забула решту кольорів. А тому, що дивилася на цю смугу довше, ніж на всі інші, — намагаючись побачити в ній не сім кольорів, а п'ятдесят відтінків, які колись бачив тільки він. Чіпа загавкала внизу, у дворі, на щось невидиме на дереві. Аліна не пішла подивитися, що саме. Поставила чашку на поруччя балкона, притулилася до одвірка й дивилася, як дощова крапля повільно сповзає по склу вниз — від хмари до землі, — і десь у цьому русі, у цій одній краплі, їй здалося, вона нарешті побачила саме той відтінок, якого не було на жодній палітрі. Вона не порахувала, котрий це за рахунком. Просто дивилась, поки не стемніло.