Балада про відьомське кохання
Серпа́нок вечірній вже сріблом поліг у ро́си,
Шепоче трава про те, що було до нас.
А дівчина-відьма плете свої файні коси,
Вплітаючи в них забутий, прадавній час.
Волосся її дозе́мне - як чорне те́рня.
І поглядом вабить. В очах застиг зорепад.
Її біле тіло — то пастка, свята і скверна,
Що манить у хащу. Стежини нема назад.
«Іди, мій коханий, випий цей млосний тру́нок -
Відвар із полину і сліз молодих русалок.
Там, де я ступаю, чекає тебе дарунок:
Сліди проростають букетом лісних фіалок.»
Веде манівцями відьма аж до могили.
Шепоче на вухо слова, що печуть, як лід.
Реальність уже не має своєї сили.
І місяць упо́вні від страху завмер і зблід.
Він тоне в обіймах, крокує чимдуж до прірви.
Не бачить, як і́кла ховають її уста.
Вона його ду́шу з гру́дей, як квітку, вирве,
Допоки навколо тремтітиме ніч пуста.
Він бачить у погляді ліс, бачить вовчі зграї,
Він чує слова, що розсипались на пісок.
Вона його серце повільно в руках стискає,
І кожен її цілунок — до смерті крок.
Природу судо́мить у танці прадавнім, дикім,
Де жертва й хижак стають укінці одним.
Він вибухне криком — коротким і без’язиким,
Розвіється в небі - примарний, гіркий, як дим.
А відьма сміється, барвисті вдягає шати,
Його відправляє навіки за снів кордон.
В потім йде далі — зваблювати і вбивати,
Бо це її сутність, а сутність – це є закон.
Отзывы
незабудка20.03.2026
Она танцует на углях,
Плетёт из шёлка хитрый круг.
В её обманчивых лучах
Замолкнет сердца мерный стук.
Проснись, пока горит рассвет,
Сорви с лица густую тень.
Там, где тепла в помине нет,
Наступит ясный, новый день.
Закрой глаза, сожги мосты,
Пусть пепел скроет старый след.
Из этой жуткой пустоты
Найди единственный ответ.
