Відчувати
Я на серветці, де масна́ від кави мітка,
Пишу. Мій вірш мурується, як клітка.
Пишу даремно. В порожнечу. Знаю я -
Тут кожне слово — наче постріл навмання.
Любов - це квітка. А Байдужість — то цемент.
Застиглий космос. Випадковий цей момент,
Де я — той аркуш, що намокнув і розм’як.
А світ конає. Це не виправиш ніяк.
І в цьому розпачі, у бру́ді, у вині,
Найкращі ві́рші догорають у мені.
Катує ду́шу шостий рік твоє ім’я.
Відлу́нить пам’ять: "Ти віднині, не моя."
На скатертині пляма — наче материк.
Я п’ю коньяк. Я звір, що вже до болю звик.
Мій друг рогатий, що на лівому плечі,
Мені шепоче: «Годі, хлопче, замовчи.»
Це відчуття химерне і туманне,
І рвуться нерви. Мій анжамбема́н - не
Прочитає ранком раннім саме та.
Ця самота - і є поезії мета:
Нічого втішного від долі не чекати,
Лиш відчувати, відчувати, відчувати...
Отзывы
Гуля19.03.2026
Грустно! Но это правда. "Это уединение-и есть поэзии цель:
Ничего утешительного от судьбы не ждать,
Только чувствовать, чувствовать, чувствовать"...
Хорошие стихи! С теплом, Андрей!
