Що?
На площі холодно. Прожектор б’є у спину.
Замерзла черга за розчинним сном.
Яка різниця — жити чи загинуть
Піддослідним для долі пацюком?
Пробач мені. Ми стрінемось навряд чи
Там, де немає світла і розмов.
Сліпа тут совість виглядає зрячою,
Коли із крана б’є холодна кров.
Забудь життя. Не згадуй, ким були ми.
Нас перепишуть завтра в словнику.
І будуть знов мінятися режими,
Які й у нас мінялись на віку́.
А ти мовчи. Мовчання — це валюта.
За неї купиш ще один обід.
У цьому місті, де панує лютий,
Ми залишаємо не слід, а мерзлий лід.
Ми тут кати́, та ра́зом з тим і жертви ми.
Вниз не дивись. Не відчиняй вікно.
Ми народилися всі винними і мертвими,
Ми інтегровані в чуже німе кіно.
Прощай, поете. Спи спокійно, га́де.
В душі́ немає місця для жалю́.
В мить перед смертю, до́тепу зара́ди,
Я навіть цю тюрму благословлю.
Лиши́лась тільки звичка — йти у ногу,
І м’яти в пальцях свій останній пай.
Яка тепер до вічності дорога?
Стрибай у тінь і мовчки помирай.
Там, за стіною, знову вчать молитись
На той екран, де правда без облич.
Ми вмієм битись, злитись та журитись.
А зараз вип’є нас бездонна ніч.
Спини годинник. Не рахуй хвилини.
Вже скоро світло вимкнуть у раю.
Там, де колись була жива людина,
Тепер лиш мертвяки стоять в строю́.
Ти став ніким. Це точно перемога.
Нема ікон — лише пуста стіна.
Від нас тут відвернуло навіть Бога,
Тут замість нього — тиша крижана.
Ми не герої. Просто свідки страти
Своїх імен, облич і молито́в.
Коли навколо — тільки сірі ґрати,
Втрачаєш сенс, надію та любов.
Годинник б’є дванадцяту годину,
На світ лягає вицвілий четвер.
Яка різниця — бути чи загинуть,
Коли ти сам собі — лише дублер?
Надворі морок, темно у кімнаті,
Самотність – найдієвіша з отрут.
Ми всі тут — коми в звіті чи в цитаті,
Своїх думок шукати марно тут.
Продай свій голос за шматок іржавий,
Купи собі повітря для легень.
Тут навіть тінь працює на державу -
Доноси строчить уночі́ і вдень.
Ми — літери, що випали із друку,
Ми — привиди у черзі за дощем.
Питаємо життя - цю злу падлюку -
Що завтра Бог нам вигадає ще?
