Балада про обов’язок поета
Я бачив королів, що йшли у прах,
І зли́днів, що вінчалися на царство.
Тримав я піднебесся на плеча́х.
Бо ліпший Божий дар митцю́ - мита́рство.
Ми - янголи дешевих кабаків,
Що прагнуть небо в рими закувати.
Але, щоб чути чистий Божий спів,
Поет любити мусить і страждати.
Топив я долю в пристрасті й вині,
А пе́стощі вважав я за причастя.
Та жінка, що всміхалася мені,
Наразі з іншим збудувала щастя.
Страждання й радощі відчув усі земні,
Така умова, щоб пісні́ складати.
Хай серце спопелиться у вогні́ —
Поет любити мусить і страждати.
Слова солодкі, наче дикий мед,
Але в горлянці — гіркота́ поли́ну.
Про чашу горя відав наперед,
Я знав в обличчя подвиг та прови́ну.
Ми всі — актори: видатні й малі,
Що ролі грають, щоб не заридати.
Допоки нас ще не поклали на столі,
Поет любити мусить і страждати.
Не клич мене, коли впаде туман,
Я ще не всі дороги обійшов.
Життя моє — римо́ваний роман,
Де замість хліба — ві́рші та любов.
Я не кляну цю вись і глибину,
Хоч мушу в серці шрами рахувати.
Я вибрав сам цю долю неземну:
Поет любити мусить і страждати.
Що мені суд, і що мені тюрма,
Коли мій дух літає над собором?
Брехня криклива, істина - німа,
А спів душі́ лунає Божим хором.
Тут за́мість ма́пи долі перехре́стя,
А за́мість сві́чки — місяць біля хати.
Що нам гріхів наше́стя та безче́стя?
Поет любити мусить і страждати.
У річці щастя спогадів наму́л.
Не вір юрбі́, що вічно прагне страти.
Я чув у ри́нвах вітру дикий гул,
Він вчив мене у бу́рі виживати.
І навіть уночі - в пітьмі густій -
Зірко́ві мене ва́били кара́ти.
Та перед тим, як вмерти на хресті́,
Поет любити мусить і страждати.
Цей світ змарнів в безглуздій кутерьмі́,
Найдовша черга - душу продавати.
Аби не заблукати у пітьмі,
Поет любити мусить і страждати.
