Я звична вже до самоти

Дерева  ручки-гілля  
Вгору простягають
У холодну  голубінь.
На землю сутінки лягають-
Вечір кинув  свою тінь.

Місяць  вигляне поволі 
Із-за  річки лиш на мить
І ніщо в пору осінню
Зір не веселить

Лиш прозору тишу
Вітер розірве,
Листя в  вихор кине,
За обрій прожене.

Природа почорніла
Перед подихом зими,
Безлюддя  душу не лякає-
Я звична вже до самоти.