Такі діла!

В моєму місті, що застрягло у середньовіччі,

Мені сьогодні перехожий посміхнувся двічі.

Причин для посмішок у нас відверто небагато,

У мене сумніви з’явились: якось дивнувато.

 

А потім жінка на зупинці глянула грайливо.

Я спантеличився ще більше. Ну хіба не диво?

І охоронець лобуряка з нашого заводу

На мене зиркнув якось так, як не дивився зроду.

 

Колеги у цеху всю зміну витріщались,

А як ловив їх погляд, ввічливо вітались.

І навіть вічно непривітна тітка з бухгалтерії

Під час перерви підморгнула мені в кафетерії.

 

Мій кум Микола веселився, наче геть здурів,

А потім щиро засміялась зграйка школярів.

А як всміхнулась грубіянка – наша продавщиця,

Я ущипнув себе за сало: чи мені не сниться?

 

Лише удома я збагнув поглянути в люстерце,

І від образи та емоцій прихопило серце.

На джинсах розійшлась ширинка у куточки,

І звідтіля стирчав шматок червоної сорочки.

 

Я спершу грізно лютував: треба ж такому статись!

Ну що за люди? Що за час? Усім би зловтішатись!

Поміркувавши, зрозумів, що щастя - у дрібницях,

Вже й не згадаю, коли радість бачив тут на лицях.

 

Я став причиною всміхнутись, хоч і не хотів.

Завтра піду на рідну працю зо́всім без штані́в.

Та ну до дідька всі нудні, сумні штани ці!

Лише труси, і смайлик аж на дві сідниці.

 

Лай-лай-лай-лай-лай-ла! Такі діла!