Рятівне обличчя зневіри

Рятівне обличчя зневіри
«Writers are desperate people and when they stop
being desperate they stop being
writers."
(Charles Bukowski)
 
«Письменники — люди зневірені, і коли вони перестають
бути зневіреними, вони перестають бути
письменниками.»
(Чарльз Буковскі)
 
I
 
«От би вміти, як Селінджер і Хемінгуей, писати стисло, та разом із тим – змістовно», - думав під час прогулянки Сергій Дрібненко, котрий випустив кілька непомічених ні критиками, ні читачами фантастичних романів під псевдонімом Райтер Клінсоул. Колись йому здавалося, що досить вигадати вдале ім’я, і твої книги розлетяться, мов пиріжки з м’ясом біля місцевого ПТУ. Сталося не так, як гадалося.
Під час роздумів обличчя нашого героя зазвичай набувало відстороненого вигляду, роблячи чоловіка схожим чи то на маніяка, чи то на наркомана, чи навіть на маніяка наркомана. Ось і зараз випадкова зустрічна дівчина поглянула на нього з острахом. Знітившись, чоловік звернув у перший-ліпший провулок.
«Чи, скажімо, Едгар Аллан По! Як навчитися так згущувати фарби? Не дарма ж американець вигадав кілька нових жанрів, коли йому стало тісно в межах існуючої літературної палітри».
Від міркувань Сергій Дрібненко (слеш Райтер Клінсоул) сильно прикусив нижню губу. Тепер вже мужичок пропитого вигляду глянув на нього вороже, наче Карл Маркс на капіталізм. Довелося знову звернути з маршруту, аби не втратити з таким трудом намацану думку.
«Джек Лондон та його тезка Керуак часто описували історії з власного життя. Але як зробити ці бувальщини цікавими для масового читача?»
Блукаючи лабіринтами свідомості, не помітив, як гучні вулиці міста залишилися позаду. Натомість протоптана доріжка, котру автомобілісти за відсутність асфальту називають словом «напрямок», вела уперед, що цілком влаштовувало мислителя.
«Голівуд починає втомлюватися від ремейків. Глядачам набридло жувати те, що давно пережовано та перетравлено до них. «Netflix» та інші платформи жадають нового підходу до сторітелінгу. От би стати цим месією проривних ідей!».
Вже й гуркіт автостради лишився позаду. Ідеально рівну тишу надщербила голосним карканням ворона.
«Свого часу Маркес змінив літературу своїми «Ста роками самотності». Працював собі піарщиком та редактором кіносценаріїв, аж раптом написав роман, котрий досі в’язне на зубах – до того м’ясистий та соковитий. А О.Генрі? Цей взагалі примудрявся писати зворушливо та з гумором навіть відбуваючи покарання у в’язниці».
- Сідні Портер був одним з моїх найкращих клієнтів, - почувся низький жіночий голос, схожий на гул – ніби кілька вуликів з бджолами одночасно заговорили.
- Що? – не второпав Дрібненко, оглядаючись по сторонах. Виявилося, що забрів на чимале міське кладовище.
- Сідні Портер – справжнє ім’я О.Генрі, - продзижчала нова знайома.
Письменник сфокусував зір на постаті у темному балахоні із капюшоном. Лише з-під рукавів виднілися довгі тонкі пальці із чорними нігтями.
- Даруйте, я розмовляв уголос? – знітився Райтер Клінсоул.
- Не переймайся, це не перші ознаки деменції. Я прочитала думки.
- Жартуєте? Ну то про що я думаю зараз.
- «Пришелепувата бабиська»! Не надто чемно з твого боку.
- Що ви, я…
- Думав не про це? Та годі вже. Тепер в макітрі пульсує «Господи! Ця відьма бачить мене наскрізь!».
- То ви …
- Ні! Не відьма. Я – найкраща подруга митців – Зневіра. Люблю прогулюватися цвинтарями. Ось де насправді поховані усі надії.
- Що ж. Як людина із уявою, можу припустити ваше існування.
- Вельми вдячна, - пролунало схоже на смішок дзижчання, - Ніби, аби існувати, мені потрібно пройти валідацію від письменника невдахи.
- Письменника невдахи? – відчув Дрібненко, як щоки налилися багрянцем образи.
- Втішайся тим, що не сказала нездари!
- То я не нездара?
- Ні. Як і усі ті генії, про котрих міркував дорогою. Я давненько слухаю радіо хвилю «Райтер Клінсоул FM».
- І ви дійсно знали Едгара Аллана По?
- Його, та усіх інших, хто спадає на думку при словосполученні «Видатний митець».
- Брехт?
- Придумали «Матінку Кураж» удвох.
- Джойс?
- Бродила разом із ним дублінськими провулками.
- Кафка?
- «Одного ранку, прокинувшись од неспокійного сну, Грегор Замза побачив, що він обернувся на страхітливу комаху». Диктувала йому цей рядок.
- То я теж можу …
- Стати справжнім генієм? Звісно. Усе, що потрібно, – заглянути мені в обличчя.
- То чого ж ми чекаємо?!? – затремтів від нетерплячки письменник.
- Стривай. Не варто гарячкувати. Життя того, хто побачить мій анфас, ніколи більше не стане колишнім.
- До дідька буття писаки-невдахи.
- Ну, якщо ти певен …
Зневіра відкинула каптур, і Дрібненко узрів таку непроглядну темряву, від якої одночасно захотілося відсахнутися і пірнути в неї з головою. Це було схоже на ураження струмом, котре притягує тебе, аби вбити. Страждання, біль, сором та несправедливість усіх дотеперішніх, прийдешніх та нинішнього поколінь нестримною хвилею знесли душу Райтера Клінсоула. Письменник відчув себе аквалангістом на дні космічного океану самотності: мільярди сплюндрованих доль тиснули на нього, намагаючись роздерти на шматки.
- Ну все, достатньо для першого разу, - надягла капюшон Зневіра. – Приходь ще. Або запрошуй у гості. Та куди ж ти? Стривай! Чому ніколи не дякуєте? Жоден з вас.
Закінчення фрази Дрібненко не чув. Мов ошпарений, примчав до своєї крихітної кімнати, схопив ноутбук, й оскаженіло застучав по клавіатурі найкращу зі своїх історій.
 
II
 
За рік по тому всесвітньо відомий автор бестселеру намагається не розчавити надокучливих журналістів, котрі знавісніло кидаються під колеса його «BMW» у гонитві за сенсацією.
- Містер Клінсоул, коли вийде друком продовження саги?!? – кричить у шпарину між вікном і дахом авто особливо настирлива газетярка.
На ґанку зустрічає непроханий гість - власник однієї з голлівудських кіностудій. Казав же гувернантці нікого не пускати! Доводиться для годиться вислухати чергову пропозицію адаптувати роман під сценарій блокбастеру.
От халепа! Ні слава, ні гроші його більше не цікавлять. Сенс має лише історія, котра чекає, коли її нарешті хтось розповість. Діставшись кабінету, письменник зачиняє двері, щільно завішує вікна та вмикає ноутбук. У цілковитій темряві біліє прямокутник аркуша, на якому звабно блимає курсор.
Облизавши пересохлі від бажання почати писати губи, Дрібненко піднімає над клавіатурою вправні пальці, наче досвідчений піаніст за мить до концерту. Одночасно боячись та жадаючи почути відповідь, запитує:
- Ти тут?
З кута кабінету долинає ледь чутний шурхіт. Темна фігура підходить, сідає навпроти письменника. Ось вже її можна роздивитися у світлі монітору. Лунає лячне дзижчання:
- Тепер я завжди поруч, - запевняє Зневіра, знімаючи каптур.
 
* ілюстрацію люб’язно згенерував штучний інтелект, «прочитавши» моє оповідання.