Малер над маковим полем

Червоні маки нагадували роз’ятрені рани. Або вуста пристрасних коханців. Колихаючись на вітру, квіти кивали пелюстками, погоджуючись на будь-яке порівняння.

Дівчина рухалася поруч зі мною. Вона з’явилася щойно, а може, йшла поряд цілу вічність. Достоту відповісти я не міг. Іноді наші руки торкалися одна одної. Відчувати шкірою її присутність було приємно.

Поле виявилося нескінченним. Не в сенсі літературної гіперболи. Маки буквально цвіли скрізь, куди б ми не вирушили.

Не пам’ятаю, коли саме помітив, що навколо звучить музика. Мелодія лунала одночасно звідусіль. Наче симфонічний оркестр знаходився у моїй голові.

- Це Малер? – запитав я.

- Так, - відповіла супутниця, - «Симфонія №5».

Потім ми довго йшли мовчки. Це не було мовчанням незручного штибу. Здавалося, усі слова чи то були сказані, чи виявилися зайвими. Скоріш за все, і те, й інше.

Небом саме пропливали хмаринки у формі пухнастих овечок, коли вступили скрипки.

- Гарно, - мусив визнати я.

- Чудово, - посміхнулася дівчина.

Приємний вітерець пронісся над полем, гладячи квіти, наче дбайливий господар улюблену кицьку. Солодкий аромат залоскотав ніздрі, присипаючи свідомість.

- Маки, - набрався я рішучості, - Це роз’ятрені рани?

- Так, - не вагаючись відповіла вона, і я болісно відчув кожну з отриманих ран.

- А я сподівався, що вони - червоні від пристрасних поцілунків вуста.

- І це також, - не мигнувши оком, мовила дівчина, і миттєво мені пригадалися всі наші попередні зустрічі.

- То що далі?

- Далі тільки Малер. Малер над маковим полем. А ще ти і я. Цього замало?

- Цього цілком достатньо.

 

* ілюстрацію згенеровано нейромережею.

** прикріплений аудіозапис – власне Малер. «Симфонія № 5» у виконанні оркестру BBC.