Макіяж на останній вояж. Справа танатопрактика.

I

 

Сонце допитливо зазирало у заґратоване вікно кабінету № 13, наче хтивий міський збоченець у жіночу лазню. Навіть наприкінці робочого дня пекло нестерпно. Молодший сержант Михайло Посвістулькін схилився над крихітним люстерцем, яке потай завжди носив у кобурі разом із пістолетом. І якщо табельною зброєю користуватися ще не доводилося, то дзеркало ставало в пригоді кілька разів на день.

От і зараз парубок наполегливо чавив вугрі, котрими його обкидало, мов грішника звабами. Через кілька годин мав відбутися ювілей начальника поліції – підполковника Хабарницького. Варто мати досконалий вигляд у ресторані, куди парубка запросили разом з іншим особовим складом. Тим паче - із самої столиці на свято приїхав генерал, аби особисто в урочистій обстановці оголосити імениннику про підвищення у званні.

Посвістулькін настільки захопився процесом очищення обличчя, що не помітив, як у кімнату увійшла потерпіла. Лише почув голосні монотонні схлипування. Сіпнувшись від несподіванки, узрів вродливу молоду білявку, з тремтячими тонкими вустами й червоними від сліз очима.

- Чим можу допомогти? – поспішив накрити дзеркало ліктем поліціант.

- Клієнта вкрали! – плюхнулася дівчина на стілець.

- Одну хвилинку, – дістав Михайло фірмовий записник «Moleskine», з навмисною недбалістю відкинувши списані сторінки. Почав робити нотатки. – То у вас вкрали клієнта, вірно?

- Так.

- У якій сфері працюєте?

- Я – танатопрактик, - пролунало крізь вогке хлюпання носом, - Звуть мене Ксенія. От.

- Танато … практик, - записав молодший сержант, на мить засумнівавшись «практик» чи «практік». Двічі перечитав нове для себе слово, від чого стало вдвічі незрозуміліше. Вирішив, що то, напевне, якийсь новомодний вид масажу для спокушених багатіїв. Висловив припущення, – То, може, ваш клієнт просто пішов собі геть?

По великим ідеальним колам, в які округлилися блакитні очі дівчини, Посвістулькін зрозумів, що ляпнув дурницю. Витерши долонями зі щічок сльози, відвідувачка кабінету №13 запитала:

- Пішов собі геть? Покійник?

- Покійник!?! – зацікавився поліцейський, - Що ж ви раніше мовчали про вбивство?

- Яке вбивство? Сергій Савелійович помер від інсульту.

- І після смерті прийшов до вас на процедури?!? Ми потрапили у фільм про зомбі? – почав втрачати терпіння представник закону. Точно вигнав би дивачку утришия, якби вона не була настільки гарненькою.

- Це я до нього прийшла. Точніше – приїхала, - опанувала тривожність дівчина, - У мене перше у місті агентство, що професійно готує небіжчиків до поховання. Називається ПП «Макіяж на останній вояж». Згодна, що занадто довга назва, проте …

- Що конкретно ви робите з … клієнтами? – перебив молодший сержант, аби не вдаватися в подробиці вдалого, чи невдалого неймінгу.

- Мию, вдягаю, а головне – роблю обличчя, шию та руки такими, які не соромно показати людям. Я перед цим шість років працювала візажистом у салоні краси «НіферТІТІ». Тож маю великий досвід.

Посвістулькін ледь помітно зашарівся при згадці ВАТ «НіферТІТІ». Дружина підполковника Хабарницького нещодавно зробила там нові груди. Підлеглі начальника поліції впівголоса жартували, що радше б вона підправила обличчя, з якого шкіра звисала, наче хто жбурнув у нього тонким тістом, розкатаним для піци. Казали, що тепер пану підполковнику вдома жаба цицьки дасть. На всяк випадок Посвістулькін не посміхався після подібних жартів. Хоча часом від душі гиготів з них вдома, коли ніхто не міг підслухати.

- Дозвольте поцікавитися, чому настільки кардинально змінили специфіку роботи?

- Дивно, так? От і мої батьки та наречений не у захваті. Їм за мене соромно. Переконують повернутися до обслуговування живих. Але послуги елітного салону по кишені лише дружинам та коханкам місцевих багатіїв. А ті дешеві курви, себто, пробачте, шановні жіночки, завжди чимось невдоволені. Намагаються утнути щось ущипливе. З покійниками простіше. Хоча й родичі небіжчиків часом невдоволені роботою. Бачте, їхня шляхетна бабця у труні схожа на дешеву повію. Ніфіга собі дешеву! Одних рум’ян на сотню гривень в те сухе обличчя втерла!

- Будь ласка, ближче до суті справи! – попросив молодший сержант, мимохіть сковзнувши поглядом по звабливій фігурі потерпілої, від чого думки його розсипалися в голові, наче жменя копійок, котрі випали з гаманця перед касою супермаркету. У серіалах про крутезних детективів Посвістулькін неодноразово бачив, як підвищується довіра клієнта, якщо сказати щось розумне, а особливо – іноземною мовою. Тож, глибокодумно примружившись, діловито додав, - Мені необхідно провести із вами досконалий anal fасking.

Очі Ксенії знову стали схожими на два великих блюдця для чаювання.

- Даруйте, а до чого тут aнaльний cекc? – пошепки поцікавилася вона.

- Ой, ви знаєте англійську?!? – сіпнувся поліцейський. – Перепрошую, я мав на увазі досконалий аналіз фактів.

- А-а-а! Fact analysis, - поправила напрочуд розумна дівчина.

- Ну то розповідайте, - спробував заховати присоромлену червону пичку за крихітним блокнотиком хлопець.

- Дві години тому мене викликала дружина покійника. Заплатила наперед. Я обмила та перевдягнула померлого. Якраз привезли труну. Хлопці з ритуального агентства допомогли покласти тіло у домовину. Після нанесення макіяжу пішла у ванну, аби помити руки. Повертаюся, а труна порожня …

На очах знову забриніли солоні озерця.

- Ну-ну, не варто бути такою тонкосльозою, - дав їй свій носовичок молодший сержант.

- Ви не розумієте! Це може стати крахом моєї кар’єри, - гучно висякалась дівчина, - Хто ж до мене схоче звертатися, якщо навіть мертві клієнти втікають?

- Знайдемо ми вашого повсталого з труни Дракулу, - пообіцяв Посвістулькін, хоча в школі поліції їх вчили заздалегідь не обнадіювати потерпілих. – Хто ще перебував у квартирі в момент … крадіжки?

- В тому-то і справа, що нікого не було, окрім нас із Сергієм Савелійовичем. Дружина побігла замовляти на завтра кафетерій для панахиди, а їхні два сини ледь не побилися через те, що батько не залишив заповіту на квартиру. Чоловіки погиркалися, та й порозбігалися геть.

- І не лячно вам було самій із мертвим?

- А вас часто ображали мертві? – з викликом запитала Ксенія.

- Ні … переважно наругу доводиться терпіти від живих, - мусив визнати Михайло. - Що ж, процедура велить виїхати на місце злочину.

 

II

 

Біля ґанку було припарковано яскраво розфарбований рекламою морозива автомобіль.

- Це мій хлопець – Яша, - познайомила Посвістулькіна з кремезним парубком дівчина. Поліцейський не без заздрощів зауважив міцні біцепси, що випирали з-під футболки. До такого рельєфу без стероїдів не розкачаєшся. – Він працює торговим агентом. Підвозить мене, коли треба. Ми поїдемо із ним, а ви слідуйте за нами.

В цю мить з-за рогу вийшов підполковник Хабарницький зі своєю грудастою дружиною. Обидва аж пританцьовували навколо пузатого генерала, котрий прибув на свято з якоюсь стрункою жіночкою.

Молодший сержант, послужливо виструнчившись, салютував високим чинам.

- Вільно, - велів начальник, стікаючи потом, бо неласкаве сонце все ще нестерпно підсмажувало місто, наче вирізку мармурової яловичини на гігантській пательні.

В численних складках обличчя дружини Хабарницького зібралися цілі річища поту. Лисина генерала теж рясно вкрилася краплями. Навіть трохи потекла туш з вій його чарівної супутниці.

В голові підлеглого сяйнула геніальна думка.

- Будь ласка, почекайте хвилинку, - попросив Посвістулькін, кабанчиком метнувшись до хлопця Ксенії. Тицьнув тому кілька банкнот, - Дай-но чотири порції найдорожчого морозива!

- Та я ж у магазин везу, - почав вередувати парубок, - Ну там товаро-транспортні накладні, і все таке …

- Це справа державної важливості! – заперечив опонент.

Яша без особливого бажання почимчикував до авто, відкрив стулки дверей, та простягнув чотири глазурованих пломбіри.

- А чому вони без пакування? – здивувався Михайло.

- Чергова вигадка маркетологів, аби здешевити продукцію, - пояснив торговий агент.

Повернувшись до керівництва, Посвістулькін роздав смаколики по старшинству: спершу генералу, потім його нарядній супутниці, котру той злегка обійняв, даючи зрозуміти, що це його дружина. Отримало своє морозиво й подружжя Хабарницьких. На усміхненому обличчі підполковника читалося мовчазне схвалення. Мовляв, улещуй пана генерала, як тільки можеш.

Даний маневр міг здатися дрібним підлабузництвом, проте сам Михайло вважав його великим кроком назустріч майбутньому підвищенню. Ще більшим кроком було б розплутати злочин до бенкету.

 

III

 

Поліцейський «бобік», густо пердячи вихлопною трубою та гаркаво матюкаючись стареньким мотором, заїхав у двір з п’яти сірих, непоказних хрущовок. Припаркувався поряд з барвистою автівкою Яші.

Молодший сержант піднявся на третій поверх. Велів членам родини заходити по одному у кімнату, в якій стояла порожня труна. Цей психологічний хід мав на меті змусити викрадача занервувати, виказавши себе прямо, чи опосередковано.

Дружина покійного – підтоптана сива бабця – увесь час ридма ридала, знай собі повторюючи: «Що люди скажуть?», «Кого ж нам завтра зранку закопувати?» та «Яка ганьба!». Не схоже було, що вона могла вчинити злочин. Та й який мотив?

Мотив був у двох синів. Вони вже почали ділити квартиру небіжчика, й освіжаючим компромісом у смердючій родинній суперечці навіть не пахло. Той, хто сказав, що не існує міцнішого ланцюга, ніж родинні узи, просто ніколи не бачив, як ті хвалені узи розсипаються в прах від двох звичайних слів: «розподіл спадщини». На допиті старший лупив себе у груди, присягаючись, що тіло вкрав молодший, а молодший безперервно хрустів пальцями, наполягаючи, що старший брат мститься за нелюбов батьків, і що житлова площа зрештою має відійти тому, кого татко вважав улюбленцем. Чоловік навіть спробував втертися до працівника поліції в довіру, запропонувавши увімкнути один з трьох вентиляторів у кімнаті, а потім прозоро натякнув на грошову винагороду у випадку сприяння його інтересам.

Коли молодший вчергове завів пісню «Брат винен! Посадіть його, а мені віддайте квартиру!», Михайло в роздумі виглянув у вікно. На іншому боці двора дітлахи каталися на іржавій металевій горці у формі ракети. Поруч юнаки висіли на турніках. Безпосередньо під вікном двоє дідів грали в шахи. Один старигань жваво махав руками, щось розповідаючи. Інший сидів із заплющеними очима, підперши важку голову ліктем. Перший робив хід за себе, потім вертів дошку, й, трохи награно поміркувавши, ходив за суперника.

Слідчий вже було розвернувся до молодшого сина небіжчика, коли всередині макітри блискавкою майнув черговий здогад: «Сірі цятки!». Обличчя мовчазного шахіста вони обсіли, наче мухи. Та це ж трупні плями! В дитинстві Посвістулькін бачив фільм Гічгока «Психо», в котрому основний твіст будувався на тому, що маніяк спілкувався з покійною матінкою, наче із живою. Схоже, тут був подібний випадок. Якщо так, то про це напишуть усі газети далеко за межами невеличкого Двоєводська. Можливо, навіть знімуть кіно, в якому Посвістулькіна зіграє Тімоті Шаламе.

Розмірковуючи про те, чи впорається Тімоті з настільки харизматичною роллю, молодший сержант спустився до двох уквітчаних петуніями клумб, між якими за столиками сиділи гравці.

- Добридень, панове, - посміхнувся поліціант, непомітно розстібнувши кобуру – на випадок, якщо старигань чинитиме спротив. Хто їх – маніяків – зрозуміє.

- Вітаю, пане поліцейський! – кивнув неголеним підборіддям перший дід. - Певно, сталася якась цікава притрапка, коли про наш двір згадали?

Інший гравець мовчав. Ще б пак! Мертві не патякають. О! Чудова ідея для слогану майбутнього блокбастеру: «Мертві не патякають!». Варто запам’ятати.

- Дещо справді сталося, - театрально примружився молодший сержант, - Та ви ж самі знаєте про це краще за мене.

Дідусь насупився, нібито не розуміючи, що відбувається. На мить їх погляди зустрілися - з викликом – мов у старих вестернах. Аж раптом літній чолов’яга різко опустив правицю під столик.

- Руки на стіл, брудний вилупок! – заверещав Посвістулькін, вихопивши табельну зброю, та направивши її на викрадача тіл.

- Ну, знаєте, це образливо! – обурився дід, діставши якийсь пакетик.

- Що це? – запитав слідчий.

- Сеча, синку. У молодих вона виходить природним шляхом, а в деяких старих – з дірочки у боку. Коли пакет повний, я змінюю його на новий, аби не смерділо.

- Перепрошую, - опустив дуло парубок, - Та це все одно не виправдовує вашого вчинку.

- Мого вчинку?

- Думаєте, я не знаю, що ваш суперник по шахах мертвий?

- Мертвий? – старенький уважно придивився до товариша. – Згоден, виглядає він кепсько, але щоб мертвий … Хоча, іноді мені здається, що так воно і є.

Посвістулькін повільно проковтнув в’язку грудку слини, й обережно тицьнув вірогідну жертву викрадення вказівним пальцем у плече. Звісно, ніякої реакції. На всяк випадок спробував потормошити того. Нічого не відбулося. Аж ось «мрець» несподівано відкрив очі, від чого Михайло здригнувся, й перелякано заверещав.

- Що відбувається? – поцікавився псевдо покійник, повільно позіхаючи – широко, мов велика морська черепаха, що пригрілася на пісочку.

- Пан поліцейський думав, що я тебе вколошкав! – засміявся перший дід.

- Не вколошкали, а викрали, - поправив парубок.

- Скажи йому, що ти тут з власної волі, - далі реготав нахаба.

- Так, так! Ми тут цей во, вже сорок років граємо.

- Даруйте, а що за сірі плями на вашому обличчі?

- Щось із цією, як її? Пігментацією. Таке часто трапляється з віком.

- Вибачте, що потурбував, - заховав пістолет молодший сержант, - Грайте далі.

- Дякую, що нас бережете! – глузливо кинув услід старенький, - Обіцяю більше нікого не викрадати. Принаймні сьогодні.

 

IV

 

- Ну що? – вибігла назустріч схвильована Ксенія. – Є хоч якісь зачіпки?

- В інтересах слідства дана інформація не підлягає розголосу, - діловито відмахнувся Посвістулькін.

- Кохана, поїхали вже. Нащо ото заважати слідству? – обійняв дівчину Яша.

- Як хочеш, то їдь! А я залишуся тут, аж поки правда не розкриється, - демонстративно сіла на лавку норовлива панночка.

- Хіба ж я тебе покину? – невдоволено всівся поруч хлопець.

Михайло ж пішов опитувати усіх вірогідних свідків. Обходячи третій під’їзд, нервово поглянув на годинник. От-от мав розпочатися бенкет, а справа й досі не просунулася ні на псячий хвіст.

Ніхто з сусідів не зміг бодай чимось допомогти. Михайло майже зовсім зневірився, натискаючи на дзвінок чергової квартири. Пролунав неприємний протяжній дзенькіт. Відчинила бабуся у побитій міллю шалі. Підманила парубка пальчиком, прошепотівши:

- Чула я про викрадення Савеліча. Це він усе – бузувір.

- Хто він? – з якогось дива також зашепотів молодший сержант.

- Сатаніст з квартири наді мною, - вказала старенька у стелю. – Щовечора слухає свої диявольські буги-вуги, а минулого місяця цілий тиждень приносив у жертву Люциферу котів. Ох же вони, бідненькі, й кричали! Не хотіли заради чорної справи вмирати!

Звучало напрочуд дивно, та й справа була незвичайна, тож мінус на мінус міг дати плюс. Ох, не став би той плюс хрестиком на кар’єрах одного вродливого танатопрактика та одного амбіційного поліцейського. Піднявся на наступний поверх. За дверима у пекельного сусіда замість паскудного дзвінка заспівала канарка. Дивний вибір, як для прибічника ворога людського. Відчинив довговолосий чоловік середніх літ у футболці з написом «Rocker paradise» та принтом, що зображував на м’якій хмаринці Курта Кобейна, Фредді Мерк’юрі та Джона Леннона з німбами, крильцями та гітарами у руках.

Посвістулькін привітався, назвав прізвище та звання, коротко описав суть справи. Господар запропонував представнику влади увійти до квартири, аби переконатися, що там не заховано жодних трупів.

- Та не сатаніст я, - запевнив чолов’яга. – Просто фанат року.

- Старого року? – дістав Михайло з книжкової шафи одну з кількох тисяч грамплатівок. Це виявився альбом гурту Nirvana «Nevermind», на обкладинці якого немовля пірнає у воду за доларовою банкнотою.

- Не старого року, а справжнього року! – виправив чоловік.

- Я чув, коли хлопчик з обкладинки цього альбому виріс, то подав до суду на гурт за експлуатацію його оголеного тіла, - пригадав супутній факт Посвістулькін.

- Так. Намагався отримати по сто п’ятдесят тисяч баксів з кожного учасника групи. Так ви в темі?

- Певна річ, - посміхнувся молодший сержант.

Цей трюк діяв безвідмовно: знайди основний фетиш людини, й прояви до нього цікавість. А краще – продемонструй, що й тобі близькі ці вподобання. Навіть злочинець почне вважати тебе найкращим другом. Певно, усі ми підсвідомо шукаємо близьких за духом людей, і знаходимо настільки рідко, що ладні бачити споріднену душу у першому зустрічному.

Щоб вміти говорити про усе на світі, Посвістулькін привчив себе цікавитися усім потрошку, аби вміти підтримати будь-яку тему бесіди в діапазоні від вибору добрива для чорнобривців до основ квантової фізики. От і рокер подобрішав. Пояснив:

- Я люблю слухати музику з вінілу. Це неймовірна насолода. Ось навіть придбав раритетний програвач, а до нього навушники не присобачиш. От і слухаю без них. Та я на половину гучності, й не пізніше десятої вечора вимикаю.

- А кішка, котру приносили в жертву?

- Йоко? Та ось же вона! Кіс-кіс-кіс!

З холодильника зістрибнула чорна кішечка. Почала тертися господарю об ногу.

- Вона в мене минулого місяця загуляла. Ну, зривалася до котів. Я боявся її надвір випускати, от вона й репетувала.

- Зрозуміло, - сумно мовив Михайло, зізнавшись, – Часом сам ледь не вию.

- У людей хоч пальці й долоні є, аби цій біді власноруч зарадити. А тваринки лапками геть нічого вдіяти не можуть. Даруйте, що розчарував, - розвів руками душевний «сатаніст». – Бажаєте «Пепсі»?

- Так, дякую.

Відсьорбнувши ковток, покривився.

- Що, тепла? День видався спекотним, а я забув пляшку прибрати до холодильника.

Від цих слів молодшого сержанта наче струмом вдарило. Міцно потиснувши правицю нещодавньому підозрюваному, вибіг надвір. Треба було якомога швидше їхати до ресторану, аби встигнути похизуватися розкритою справою!

 

V

 

Впевненість у собі окрилила молодшого сержанта, наче стакан сивухи молодицю на сільському весіллі.

- Їдьте за мною! – наказав він Ксенії із Яшею.

На численні питання дівчини відповідати не став, чим викликав в неї ще більше поваги. Зупинилися біля ресторану «Козак Наливайко», де саме промовляв тост «за жінок» поки ще підполковник Хабарницький. Підвищити його мали у самому кінці бенкету - у якості головного подарунку.

Посвістулькін велів парочці слідувати за ним.

- … бо чоловік без дружини – як мушля без перлини! - підсумував начальник поліції Двоєводська, вижлуктивши чарчину до дна, й суворо зиркнувши на численних гостей – чи бодай хто не сачкує, уникаючи пиття.

Усі пили справно, колективно, в унісон.

- Пане генерале, дозвольте звернутися! – попросив Посвістулькін. – Розумію, що зараз свято, та служба наша не знає ні сну, ні спочинку.

- Вірно говориш! – ледь не пустив розчулену сльозу столичний гість. – Доповідай!

- Маю честь рапортувати про чергову закриту справу!

- Прекрасно! – зааплодував спочатку підполковник, а за ним і усі інші. Трохи нахилившись до генерала, ювілянт прошепотів, - Чудовий хлопець. Далеко піде. Нагадує мене у юні роки.

Юний талант криміналістики тим часом розправив плечі вже настільки широко, що аж між лопатками щось голосно захрустіло.

- Сьогодні у нашому мирному Двоєводську було вчинено резонансний злочин, що за своєю жахливою підступністю та витонченою вигадливістю міг би стати окрасою сюжету Агати Крісті. Вкрали тіло покійника. Спершу я гадав, що таким чином вбивця намагається приховати сліди власної провини – наприклад, отрути. Але один із синів обмовився, що, з огляду на солідний вік, анатомувати тіло не збиралися. Отже, мотив був іншим.

- І яким же? – заповнив зумисну паузу столичний генерал.

- Домогтися, аби дівчина осоромилася, й знайшла більш пристойну роботу. Чи не так, Яша?

- Що? – допитливо поглянула на нареченого Ксенія, ніби бачить його вперше. – Скажи, що це якась помилка!

Та хлопець мовчав. Натомість Посвістулькін відчув себе Еркюлем Пуаро, котрий у фіналі історії феєрично розставляє тріумфальні крапки над «і». Осідлавши норовливого коня на ім’я Кураж, продовжив свій театр одного геніального актора:

- Прошу шановне панство вийти за мною надвір! – повів парубок за собою півсотні людей. На свіжому повітрі продовжив, - Вирішити цю справу мені допомогла пляшка теплої «Пепсі коли». Я згадав, що навколо труни родичі покійного поставили аж три вентилятори. Вочевидь, через аномальну спеку та тлінність людського тіла вони остерігалися, що прискориться процес розкладу плоті. Тож злочинець мусив поміркувати над питанням збереження викраденого трупу. Такими чином у Яші був мотив – бажання примусити наречену відмовитися від непристойної, на його дуку, професії, була можливість скоїти злочин – саме він привіз Ксенію до будинку клієнтів, і був інструмент – міцні м’язи, за допомогою яких він виніс тіло небіжчика надвір. Але головне – його автомобіль по суті своїй – холодильник на колесах. Зухвало! Ризиковано! Сміливо! Покійний, котрого ми розшукували, увесь цей час був поруч із нами. Осі він – Сергій Савелійович власною мертвою персоною!

Посвістулькін переможно розкрив настіж задні двері авто, й у присутніх буквально повідвисали щелепи. На горі з морозива лежав оголений труп старого чоловіка, рясно обкладений з усіх боків глазурованим пломбіром.

- А чому він … голий? – поцікавився Михайло.

- Я вирішив, що таким чином тіло краще збережеться. А морозиво розпечатав, щоб сильніше охолоджувало, - зізнався злодій.

- Ми ж … їли це морозиво вранці! – першою зрозуміла молода дружина старого генерала. – Ось чому посмак здався мені гіркуватим …

Раптом жінка схопилася за живіт, скрутилася в бублик, й почала нестримно блювати дорогими наїдками, за які іменинник заплатив шалені гроші. До неї приєдналася дружина начальника поліції, а трохи згодом і сам Хабарницький із генералом, бо до чоловіків, вочевидь, інформація доходила довше.

Вразливу генеральшу увезли промивати шлунок у кареті швидкої допомоги із проблисковими маячками. Чоловік та подружжя Хабарницьких поїхали із нею. Підполковник наостанок обдарував Двоєводського Пуаро таким лихим поглядом, наче той наклав купу під дверима його кабінету.

Коли швидка поїхала, й сирена стихла, гості повернулися до ресторану – доїдати й допивати. Потрібно ж було «відбити» здані на подарунок гроші.

Посвістулькін порадив Ксенії йти додому, а сам відібрав у викрадача ключі, й разом із ним спочатку повернув труп родині, а потім закрив злодія у камері.

Коли закінчив заповнювати рапорт, вже яскрава блискуча зірка скотилася з чорного нічного неба, намальованого природою у рамці заґратованого вікна. Справу було розплутано, але в цієї перемоги був гіркуватий посмак – зовсім як в того морозива, що ним молодший сержант ласкаво пригощав зранку керівників та їхніх дружин.