Пазл

I

 

- Що я відчуваю? Що я відчуваю? Що? Я? Відчуваю?

Вона нервово вистукує тонкими пальчиками по столу знайомий, давно забутий мотив: «Тра-та, ри-та! Тра-та, ри-та!». Друзі порадили звернутися до психолога. Мовляв, цей чарівник вправляє клепки в голові, наче вправний годинникар шестерні механізму. І що ж? Нахаба майже годину слухав її скиглення стосовно проблем на роботі та відсутності особистого життя, а потім поставив єдине запитання: «Що ви відчуваєте?». Велів добряче подумати про це напередодні наступного візиту.

- Що я, в дідька, відчуваю? Гнів від дарма потрачених п’ятиста гривень за сеанс!

Офіціянт приносить третій бокал вина. Може, узяти на закусь хоча б салат? В пекло салат! Краще зразу замовити четвертий бокал. Хоча …

- У вас так смачно пахне смаженою картоплею. Принесіть, будь ласка, порцію.

- Перепрошую, пані, - пихато виструнчується хлопець, - У нас елітний ресторан. Лише вишукані страви. Можу запропонувати солоні кекси з вареної картоплі з пармезаном та печерицями.

- Дякую. Не треба. Краще ще вина. - й собі під ніс, - Що я відчуваю?

- Ви ще щось сказали?

- Ні, то я вчу роль. Я – актриса.

Навіщо збрехала, що актриса? Безглузда вигадка. Вона всього лише працівниця офісу, що колись плекала надію стати акторкою. Цікаво, десь у світі існує актриса, котра мріяла стати бухгалтером? Знову ріка думок втікає в хибне русло. Що я відчуваю? Відчуваю, що довго не несуть кляте вино!

 

II

 

Посеред ночі вона прокидається у холодному поту. Кімнату огортає сліпа темрява. Годинник над ліжком голосно вицокує: «Тік-так-тік-так», - це час незворотно крокує на панахиду по змарнованому життю.

Їй наснилося жахіття. Досі лячно. Починає пригадувати. Спиною та руками біжать сироти.

Перш ніж з’являється чітка картинка з дитинства, приходить запах. Мама смажить картоплю. Дівчинка збирає пазл. Це її улюблене зайняття. З хаосу розрізнених шматочків складається виразний малюнок. Справжня магія.

По телеку починаються мультики. Вона підмугикує веселу пісеньку із заставки: «Тра-та, ри-та! Тра-та, ри-та!».

З кухні лунають крики. Тато обзиває дружину хворою істеричкою, і йде з квартири, грюкнувши дверима.

Кілька деталей пазлу загубилося. Вона намагається відшукати їх. Не зумівши, починає голосно плакати.

Важкі кроки матері з кухні. Двигтить підлога. Жінка нахиляється над донькою. Голосно промовляє:

- Не смій рюмсати! Чуєш!?! Не смій рюмсати. Життя – до біса важка річ! Тож маєш бути сильною! Завжди!

Оце й усе, що вдається пригадати зі сну.

Ще довго лежить, безпорадно вдивляючись у темряву. Що вона відчуває? Що кілька деталей загубилося. А без них пазл не складеться. Без них чортів пазл ніколи не складеться.

 

* Ілюстрацію згенеровано нейромережею.