Солодкоголосся
- Ох, як же гарно витьохкують соловейки на нашому кладовищі! – мовив високий покійник, допитливо вдивляючись у новенького сусіда-небіжчика.
- Ваша правда, - змушений був визнати миршавий коротун, машинально схопившись за серце.
- То в тебе цей, як його … умовний рефлекс, - пояснив товариш, - Після смерті вже нічого не болить, а звичка лишається.
- І давно ви тут? – поцікавився низенький після довгої паузи.
- Вже сім років.
- Чимало.
- По міркам вічності – мить.
Присіли на лавку під розлогою липою. Солов’ї влаштували конкурс на кращого пернатого співака року: плели з дзвінких нот казкове мереживо, вплітаючи в нього такі чисті гортанні звуки, що аж листя починало тріпотіти, зриваючись у танок із гультіпакою-вітром.
- Звикай. Оце він і є – вічний спокій, - пояснив високий. – А восени ще й чорнобривці зацвітуть, наповнюючи повітря п’янким ароматом.
- Чудово, - непевно буркнув коротун, аби підтримати бесіду.
- Я ж усе життя на взуттєвій фабриці працював, - наче відповів старожил на питання, котре йому не задавали, - Там шумно було, ще й жахливо смерділо. А тут пташки цвірінькають, й повітря чисте – хоч в пляшки його закорковуй та в містах продавай. Ось тільки – повіриш? – Усе на світі віддав би, аби хоч хвильку послухати звук робочого конвеєра та почути запах взуттєвого клею.
- А я водієм працюю, - чемно зробив свій крок у розмовних шахах співбесідник. – Себто, працював.
- Нічого, скоро звикнеш до нової реальності. Чого-чого, а часу на це буде вдосталь.
Далі мовчки дивилися на захід сонця, що золотою рибкою повільно пірнало у темну шир горизонту.
Десь далеко – за кладовищем – прогуркотіла трасою автівка.
«Дизельний двигун», - подумав коротун, судячи з важкого, басистого гудіння. Професійний водій напряг слух, намагаючись визначити марку машини, та кляті солов’ї заглушали сторонні звуки своїми солодкоголосими трелями.
* Ілюстрацію згенеровано нейромережею, котра «прочитала» мою прозаїчну мініатюру.
