Іван Сірко

Іван Сірко народився з зубами,

Геть піп дремену́в, напу́дивши в рясу.

Малюк по лісах мандрував ночами,

Дружив з вовченя́м рудого окрасу.

 

І ва́била хлопчика магія люті,

Його предкові́чні мани́ли чари.

Усі манівці́ він знайшов позабуті,

Що вештались ними прима́ри й почва́ри.

 

Як став на чолі Запорізького війська,

У душу жага тваринна залізла.

Безжальний цей звір – не собака свійська,

А вовк, чиї ікла трощили залізо.

 

Сміливо веде характе́рників в бій,

Мов мух, він долонями ловить кулі.

А погляд його звіриний лихий

Вбива душогубів за справи минулі.

 

А іноді навіть зупинить час,

І рве лиходіїв скажено зненацька.

Цілісіньке військо вмертвити за раз –

Для нього всього лиш забава та цяцька.

 

Він не Робін Гуд у дівчачім трико,

Він не Супермен, не Людина-павук,

Козацький ота́ман Іван Сірко -

Як схоче, він вовк, а як схоче – вже крук.

 

І ллється рікою гарячою кров,

І гинуть на нашій землі супостати.

І знають героя Полтава й Азов,

Про нього гудуть Запоріжжя й Карпати.

 

Виблискують пазурі – десять мечів,

І очі палають. Триває атака!

Керує загоном рубак-козаків

Міфічний мольфар – чародій вовкулака!