А на ранок прокинувшись

А на ранок прокинувшись, буду це вже не я,

Бо забуду твоє обличчя, вуста, ім’я,

Бо усе це робило мене собою, а хто тепер

Споглядає з дзеркал на мене, як я помер?

Самому себе одурити –

Ще та наука.

Існувати – не значить жити –

Ось в чому штука!

І це місце, де зараз я, -

Трансцендентний вимір.

Ні виття тут, ні каяття,

Непоганий вибір.

Забуваю тебе поволі,

Палю мости,

Але, попри всі спроби кволі,

Знов поруч ти.

І благаю тебе: «Не сердься,

Ходім до раю!

А того - із люстерця -

Я взагалі не знаю.

Він чимдуж намагався забути тебе, щоб жити,

А я тут! І я прагну вмерти, але любити.»