Є таке слово - Закон
I
Молодший сержант поліції Посвістулькін вперше спізнився на роботу. Забарився, старанно прасуючи службову сорочку. Одна складочка все ніяк не бажала розрівнюватися, а коли вдалося її змусити, поруч виникла інша. Ось і провозився зайві кілька хвилин.
Як на біду, біля столу вже чекав плюгавий чоловічок з подвійним підборіддям. Узрівши господаря кабінету №13, демонстративно поглянув на годинник, що зрадливо волав зі стіни: «Посвістулькін запізнився!».
- Я – Товстогузенко! Між іншим, не остання людина у місті! – не вітаючись, повідомив товстун.
- Не знав, що існує рейтинг мешканців, - винувато посміхнувся молодший сержант.
- Я не просто мешканець! – образився опецьок. – Я – секретар міськвиконкому. Тому не варто зі мною сваритися.
- Ні з ким не варто сваритися, - зайняв робоче місце миролюбний поліціант.
- Ні з ким не варто, а зі мною – ще й небезпечно! – з притиском промурмотів нахаба, витираючи носовичком спітнілі складки на потилиці. – Прийшов поскаржитись на ОЗУ.
- ОЗУ? – схвильовано підвівся з місця Посвістулькін, котрий тільки й чекав резонансної справи, - Ви ж маєте на увазі організоване злочинне угрупування?
- Ну явно не очкасту змію учительку, - саркастично скривив і без того несимпатичну пику відвідувач, - Ти тут точно наразі за головного? Можливо, є хтось кмітливіший?
- Ні-ні! Себто, так! За вашу справу радо візьмуся особисто я.
Молодший сержант дістав з кишені блокнот фірми «Moleskine», що вартував йому третину зарплатні. Але ж у такому писав прозу Ернест Хемінгуей та робив замальовки Вінсент Ван Гог. Як казав улюблений викладач: «Повага людей до тебе бере початок із самоповаги». Відкрив записник на середині, начебто це далеко не перше серйозне звернення. Озброївшись авторучкою, приготувався писати:
- Будь ласка, озвучте усі відомі вам деталі.
- Із задоволенням, - присів навпроти інформатор, - Злочинців двоє.
- Двоє злочинців, - продиктував сам собі поліцейський, занотовуючи почуте.
- Семи й п’яти років.
- Семи й п’яти років, - записав Посвістулькін, а потім спантеличено підняв голову, запитально вирячившись на Товстогузенка. – Ви, певно, мали на увазі, що в тих душогубів стаж відсидки в колонії сім та п’ять років?
- Та ні! Діти моїх сусідів: хлопчисько Назарій та дівчисько Ксеня.
- Стривайте, ви ж казали …
- Казали-мазали, - втратив терпіння секретар міськвиконкому, - Я вимагаю покарати нахаб за те, що вони цуплять у мене яблука.
- То ось у чому справа, - розчаровано сховав коштовний блокнот у кишеню молодший сержант. – Знаєте, у мене є більш серйозні справи, ніж грати у квача з малюками.
- Оце вже ні! Я свої права знаю! – грюкнув по столу кулаком чоловік, а далі огидним фальцетом пропищав, - Є таке слово – Закон.
- Дійсно, таке слово є, - зітхнув власник кабінету, розуміючи, що простіше буде приділити увагу цій галасливій істеричці у тілі товстого дядечка.
- Моя автівка на вулиці. Рушай за мною. Поганці думають, що я – як завше – пішов на роботу. Спіймаємо «на гарячому».
II
Працівник міськвиконкому зупинив свою «Тойоту» на перетині двох вулиць, перегородивши виїзд іншим машинам. Посвістулькін припаркував поліцейський «Бобік» якомога далі – аби нікому не заважати. Трохи пройшли пішки, щоб не сполохати крадіїв:
- Чуєш? Збивають яблука цурпалками! – прошепотів Товстогузенко, вдоволено потираючи долоні.
Коли обидва чоловіки увірвалися на подвір’я, організоване угрупування малят кинулося у дірку під парканом. З кущів малини сторожко визирнули дві забрьохані зеленоокі пички з розкудланим світлим волоссям.
- Піймалися! – заверещав секретар. – Ось зараз ментяра … тобто представник виконавчої влади … заарештує вас. Нехай ваша мати зрозуміє, як наживати впливових ворогів!
- Ну, заарештувати не вийде, - тихо мовив молодший сержант, - Але можу скласти протокол.
- Ага! Я його у школу особисто віднесу. І соціальним службам напишу. Нехай позбавлять батьківських прав цю зарозумілу жінку з її пияком співмешкою.
У відповідь на погрози з малини прилетів яблучний недогризок, влучивши «не останній у місті людині» точнісінько у макітру.
- Моїми ж яблуками, у мене ще й жбурляти?!? – озвіріло заревів господар подвір’я, наче в нього влучила цеглина, чи навіть куля.
У цей момент з хати сусідів непевною ходою вийшов довготелесий чоловік, почимчикував до колодязя, жадібно напився з відра, почухав волосате черево, й знову попростував у будівлю.
- Із цим жевжиком годі й розмовляти, - махнув рукою Товстогузенко. – Потрібно з їхньою матір’ю провести виховну бесіду.
Секретар міськвиконкому заходився збирати збиті яблука у відерце, нишпорячи у високій траві. Потім відніс зібране на вулицю, й викинув у великий сміттєвий контейнер.
- Що ж ви так чините із фруктами? – здивувався Посвістулькін.
- Та я ж яблук не їм, - повідомив товстун, - У мене підвищена кислотність шлунку. Та й дрищу я після них, що аж у повітря підлітаю, мов та ракета. А цьогоріч, як на зло, рекордний врожай. Хоч свиню заводь, їй Богу.
- Зрозуміло, що за діло! – ущипнув себе за мочку лівого вуха молодший сержант, котрий завжди так робив, коли в голові в нього пазл розрізнених свідчень та доказів починав складатися у чітку картину.
У цей момент гучно посигналив автомобіль, котрому кремезна «Тойота» перегородила проїзд.
- От хамлюги! – почервонів від люті хазяїн двору. - Чого оце їздити моєю дорогою?!?
- Ми от що зробимо, - вкрадливо промуркотів Посвістулькін, - Ви їдьте на роботу. Там же, напевно, без такого солідного співробітника зовсім усі розгубилися у безладі.
- Що є, те є! – гордовито спробував втягнути пузо чоловічок. – А ти тут цей во, ну жорстоко покарай клятих пуцьвірінків. Бо є таке слово – Закон!
Сказано було урочисто - щоб усі зрозуміли, що поняття «Закон» вимовлялося з великої літери. Ця голосна репліка адресувалася кущам малини, чи то пак вигнанцям, котрих вона прихистила.
Як тільки загуркотів мотор, засвідчуючи від’їзд «не останньої людини», заскрипіла старенька хвіртка на подвір’ї малят, куди увійшла заморена жіночка з повними пакетами продуктів у руках.
- Це наша мати з нічної зміни прийшла, - пискнув хлопчисько з кущів, благаючи - Будь ласочка, не здавайте нас, пане полковнику!
- Гарна спроба улестити органи правопорядку, - посміхнувся молодший сержант, - Ось тільки мені до полковника приблизно як тобі до вступу в Гарвард.
Узрівши поліцейського, жіночка аж вронила з рук нелегку ношу.
- Добридень! Невже мої дітлахи знову щось утнули?
- Зовсім ні, - збрехав поліцейський, не моргнувши оком. – Просто проводжу профілактичну бесіду з молоддю. Превентивні заходи і все таке.
- Це добре, - полегшено видихнула жінка. – Бо сусід давно на нас зуб точить. Колись залицявся до мене, а як піймав облизня, озлобився.
- Он воно як! – хмикнув молодший сержант.
Мати підізвала до себе дітей, дістала з кишені вологу серветку, дбайливо витерши замурзані мармизи.
- Дослухайте цього чоловіка, й заходьте снідати.
Коли двері за жінкою зачинилися, Посвістулькін скинув робочий темно-синій кітель, засукав рукава сорочки, й свиснув у напрямку малинових кущів:
- Несіть-но свої злодійкуваті дупці сюди!
- Битимете? – поцікавилася Ксеня.
- Тоді лише мене шмагайте, - вийшов уперед Назарій. – Вона на шухері стояла, та й то – погано, ви ж бо нас упіймали.
- На шухері, кажеш? Звідки й слів таких навчився? Наступного тижня навідаюся до вас. Маєш вивчити три вірша, і щоб не менше двадцяти рядків у кожному. Може, тоді словниковий запас збагатиться літературною мовою. Зрозуміло?
- Вивчу, якщо мамі не здасте нас?
- Він ще й торгується! – сам до себе мовив поліціант, а тоді поплював на долоні, підстрибнув, підтягнувся на нижній гілці, і вправно, наче макака, подерся на верхівку яблуні.
- Що ви робите? - зронила щелепу від здивування дівчинка.
- Я зараз добряче трусону, аби усі яблука попадали. А ви збирайте хутчіше, та й біжіть снідати.
- Це, либонь, перевірка? – підозріло примружився хлопчина. - Є ж таке слово – Закон.
- А ще є таке слово – Справедливість! – підморгнув Посвістулькін та щосили сіпнув на себе найбільшу гілку.
У густу зелену траву посипалися соковиті червоні яблука.
