подбай про місто, що ми будували колись удвох,
притисне ранок долоні до неба, відкриє очі,
я повертаюсь на ці перевулки одна щоночі,
та б'юсь пораненим птахом в забитий цвяхами льох -
так хочу темряви. майже навпомацки, босоніж
йти нескінченно вперед і ніяк не дійти до рогу,
не дотягнувшись до стелі, падати на підлогу,
і не розчути тебе - бо ти мовчки мені кричиш.
серед усіх доки ще неіснуючих в світі слів
знайти ніжніші за ніжність і ними тебе назвати,
і кожну осінь чекати - не знаючи, що чекати,

подбай про місто, що ми зруйнували, як ти хотів.