І МИ КОЛИСЬ БУЛИ ПТАХАМИ...

І ми колись були птахами,

Крилами обіймали небо,

До сонця майже діставали

На волі, досить було хліба.

 

Купались в сонячних проміннях

І пили воду дощову.

А в серці, повним розумінням,

Любов і радість досхочу.

 

Красу навкруги надзвичайну

Без краю до душі вбирали.

І без кордонів мирно, стайно

По всьому світу ми літали.

 

Та тісно стало нам у небі -

Один одному заважали.

В душі і серці камінь ніби,

Нас до землі тягнув в печалі.

 

Цей камінь - заздрість і амбіції,

Образи, що в душі копили.

І попри звичаї, традиції,

Робили відстань, що є сили.

 

І люди, що ворогували

Всі опинились на землі...

А в небі знов збирались в стаї

Качки, лелеки, журавлі...

 

А на землі тайга, пустеля,

Десь квіти, океан вирує.

Лише… обличчя невеселі

Людей, що досі ворогують,

 

Не помічаючи миттєвостей

Важливих у своїм житті.

Душею поглинають в бідності,

Не чують співів солов'їв.

 

У справах  нудних чахнуть днями,

В полоні створених кайданів.

А в мріях  хочуть стать птахами,

Щоб хмар торкатися крилами...

 

 

© Copyright: Люси Камли, 2024

Свидетельство о публикации №124061702688