І МИ КОЛИСЬ БУЛИ ПТАХАМИ...
І ми колись були птахами,
Крилами обіймали небо,
До сонця майже діставали
На волі, досить було хліба.
Купались в сонячних проміннях
І пили воду дощову.
А в серці, повним розумінням,
Любов і радість досхочу.
Красу навкруги надзвичайну
Без краю до душі вбирали.
І без кордонів мирно, стайно
По всьому світу ми літали.
Та тісно стало нам у небі -
Один одному заважали.
В душі і серці камінь ніби,
Нас до землі тягнув в печалі.
Цей камінь - заздрість і амбіції,
Образи, що в душі копили.
І попри звичаї, традиції,
Робили відстань, що є сили.
І люди, що ворогували
Всі опинились на землі...
А в небі знов збирались в стаї
Качки, лелеки, журавлі...
А на землі тайга, пустеля,
Десь квіти, океан вирує.
Лише… обличчя невеселі
Людей, що досі ворогують,
Не помічаючи миттєвостей
Важливих у своїм житті.
Душею поглинають в бідності,
Не чують співів солов'їв.
У справах нудних чахнуть днями,
В полоні створених кайданів.
А в мріях хочуть стать птахами,
Щоб хмар торкатися крилами...
© Copyright: Люси Камли, 2024
Свидетельство о публикации №124061702688
Отзывы
Добровольский Любомир17.06.2024
Замечательные стихи! очень отображают реальсть. Мне чем-то напомнило монумент в Киеве жертвам голодомора, аисты с крыльями в решётке.
Эти же решетки и у нас сейчас всех, что-то непонятное охватило весь мир
Люси Камли17.06.2024
Любомир, как вы правы! Мир как будто перевернулся...
Спасибо за понимание и отзыв!
Минкевич Маргарита17.06.2024
Дорогая Люси! Я не знаю украинского языка, но поняла Ваши чувства и боль за свою страну! Скорей бы закончилось это безумство! Мира и счастья нам всем!
С наилучшими пожеланиями!
