Найцінніша річ
I
У третьому купе скінчилася сварка галасливої парочки, у п’ятому нарешті перестало верещати немовля. Сонна, переорана життям провідниця заледве протиснула своє дебеле тіло у мої тимчасові володіння. Недбало шпурнула на столик чай у фірмовому металевому підстаканнику. Отримавши готівку, буркнула:
- Дрібнішої купюри немає?
- Решти не треба, - намалював я на обличчі щось на кшталт привітної посмішки.
- За п’ять хвилин санітарна зона, - повідомила вона у якості послуги за люб’язність.
Жінка пішла геть, грюкнувши розсувними дверима із силою, з якою важковаговик боксер намагається добити чергового супротивника.
Розстеливши простирадла, діставши з полички ковдру та потрапивши сірою від плям подушкою у проштамповану синім словом «Укрзалізниця» наволочку, я дістав записник, аби за давньою звичкою зробити кілька нотаток.
Вагон загойдався, запиняючись. Коли він за мить рушив, двері знову відчинилися, і четверте купе з «мого» перетворилося на «наше». Сусід увійшов, плюхнувся на оплачене місце, зронив обличчя у долоні і гірко розплакався. Ридання його дивним чином накладалися на стукіт коліс, доповнюючи його, як текст доповнює ритмічний малюнок музики: хлюп-хлюп, тудуф-тудуф, хлюп-хлюп, тудуф-тудуф.
- Перепрошую, чи можу я чимось вам допомогти? – обережно запитав я, не бажаючи бути нав’язливим.
Перелякані, червоні, здичавілі очі вирячилися на мене із подивом, наче чоловік щойно зрозумів, що у купе не сам.
- Благаю, вислухайте мою історію! – швидко протараторив він.
- Звісно, - відклав я у сторону блокнот.
- Тільки, молю вас, не засуджуйте мене. Мені досить того, що сам я картаюся, не знаходячи спокою.
- Обіцяю.
- Неважливо, ким я був і як жив до останнього місяця. Достатньо сказати, що німб святого мене обходив, так само, як і зашморг грішника.
Дивак надовго замовк, ніби намагаючись згадати усе попереднє життя.
- То що сталося, добродію? - поцікавився я.
II
- А!?! – наче дрімав він із розплющеними очима і щойно прокинувся. - Так, так. До суті. Місяць тому я перебував у службовому відрядженні. Зворотною дорогою мій потяг зупинився у якомусь полі. Була глуха ніч. Я поглянув на годинник і вийшов надвір, спантеличений тим, що там не виявилося ніякої станції, та й за розкладом до найближчого населеного пункту лишалося мандрувати з чверть години. Я дістав сигарету, та раптовий порив вітру вирвав її з пальців. Пачка виявилася порожньою, тому довелося спуститися з насипу, аби підібрати останню сигарету. У цю мить колеса загуркотіли. Мій вагон рушив. Я марно намагався повернутися, бо двері вже були зачинені. Спочатку хотів почимчикувати далі по шпалах, але помітив крихітний жовтий вогник вдалині. От я і рушив туди, сподіваючись трохи зігрітися та розпитати місцевих про цю чудасію.
Вогник виявився віконцем крихітної хатинки, зі стріхи котрої у небо встромилася тонка цівка сизого диму. Зазирнувши всередину, побачив древнього дідугана, що нервово розхитувався на табуреті. Перед ним на столі щось осяйно виблискувало. Чоловік дивився на той предмет так пильно, що в нього навіть помітно сіпалося око. Зрадівши, що не доведеться нікого будити, я підійшов до дверей і постукав. Почулося шаркання ніг, потім невдоволене бурчання, після чого мені відчинив старенький господар. Неохайна сива борода була розпатлана, чуприна стирчала навсібіч, а очі – ох, ці очі! – у них видно було кожну червону жилку, котрі аж випинали назовні.
- Що тобі треба?!? – без церемоній спитав дід.
- Я заблукав. Відстав від потягу. Не підкажете, що це за місто?
- Заходь. Не одомашнюй польових протягів! - гаркнув новий знайомий. – Це не місто. Просто хата в полі. А потяги тут ніколи не зупиняються. Нащо їм?
- Певно, сталася якась помилка.
- Помилка? – перепитав старигань, наче чомусь зрадівши. – Для кота життя миші – теж помилка.
- Дозволите присісти до грубки? – попросив я, і, сприйнявши його розгублений кивок за дозвіл, роззувся, й сів за стіл, на котрому продовжував лежати скарб господаря – масивний золотий перстень із зеленим смарагдом.
Дивина! Страхопуд навіть не подумав сховати єдину цінну річ у бідній оселі. Ба навпаки – вийшов у сусідню кімнату, повернувшись лише за кілька хвилин. Увесь цей час я не міг відірвати погляд від коштовної речі.
Не буду водити історію манівцями подробиць. Але пам’ятайте, що обіцяли не засуджувати мене. Я узяв перстень, натягнув на вказівний палець, і він підійшов мені бездоганно. Зробивши це, зрозумів, що не поверну його цьому забрьоханому чуперадлу. Та цупити дорогоцінність не довелося. Варто було мені подумати, що ця річ тепер моя, дідуган розреготався, закашлявся, впав горілиць, та віддав Богу душу.
Відчувши дивну суміш взаємовиключних емоцій, коли одночасно лячно і радісно, я вискочив з халупи, й сторчголов майнув полем, потім гаєм, аж доки не вийшов удосвіта на крихітний автовокзал.
Діставшись дому, провалився у сон, у якому побачив історію вкраденого артефакту. Під час Другої світової війни мій нічний старигань ще парубкував. Йому доручили збирати по селу солдатів. Коли усі вже воювали, перед ним постав вибір – знайти ще одного хлопця, відправивши його замість себе, чи йти самому. Ось тут він і згадав про відьму, що мешкала на узліссі. В неї був син, котрий народився із розумовою вадою – поводив себе, мов дитина років десяти. Та фігура в нього при цьому була статна, навіть кремезна. Ледь зачувши причину візиту непроханого гостя, вбита горем жінка спробувала відкупитися, запропонувавши золотий перстень із чорним каменем. Зухвалець узяв хабаря, а наступного дня прислав до відьми військових – забрати сина.
За місяць йому наснився сон: пекельне полум’я, у котрому усередині танку згоряє той самий хлопець. Пізніше він довідався, що саме така доля спіткала відьомського сина. Усією шкірою парубок відчув безжальні опіки від вогню, а наостанок побачив по-дитячому здивовані очі хлопця. На ранок каміння у перстні змінило колір із чорного на смарагдовий – мов очі нещасного, котрого він прирік на смерть.
Ось тільки син відьми помер один раз, а ошуканець наступні сім десятирічь помирав у муках щоночі, варто було лише стулити повіки.
Поцупивши трикляту каблучку, я узяв на себе той гріх. І тепер жахливе марево переслідує уві сні мене. Пробував викидати перстень, але щоразу прокидаюся від жахіть із ним у долоні. Минув лишень місяць, а я вже у відчаї.
Ось моя історія. А це – та сама сумнозвісна дорогоцінність.
III
Я сидів тихо, приголомшений почутим, коли оповідувач дістав з кишені цю дорогу на вигляд річ, й поклав на столик, там і лишивши її, коли ми вийшли покурити на наступній станції.
Поки я ходив за кавою, мій загадковий приятель кудись подівся. Повернувшись до купе, я не знайшов там ні божевільного чоловіка, ні його золотого поневолювача. Потяг рушив, і я поїхав далі один.
Коли мені насилу вдалося заспокоїти розбурхану уяву й задрімати, звідкілясь з початку вагону почувся несамовитий галас. Першим прибігши на звук, я відчинив купе провідниці, й обомлів, узрівши нажахані очі жінки, котра зривала із себе одяг, наче той палав.
- Горю! Горю! – волала вона, хоча жодної ознаки пожежі не було й близько.
Важко впавши на дупу, вона стала поливати себе водою з чайника, а з долоні її на підлогу випав той самий золотий перстень, інкрустований смарагдовим каменем, кольору очей вбитого сина відьми.
