- О пів на п’яту біля Гострого Каменя! – прошепотіла на вухо дівчина, вкладаючи мені в долоню папірець із написом «22». Заохочувально підморгнувши, зникла за рогом.

Трохи збентеженим я вирушив до їдальні санаторію. Звичний маршрут пролягав повз бювет із мінеральною водою підвищеної лужності. Далі знаходився старенький фонтан. Поблизу цього архітектурного ансамблю полюбляли призначати побачення численні курортники, вочевидь, вважаючи це романтичним жестом. У центрі фонтану знаходилася позбавлена найменшого натяку на мистецтво русалка із тонкою талією та непропорційно великими, як для такої тендітної фігури, грудьми. Ця обставина не залишала сумнівів, що ненька скульптора занадто рано відлучила сина від грудного годування, що потім підсвідомо відобразилося у його роботі. Обличчя в жінки-риби не було взагалі, бо воно давно облущилося, тож кожен мав змогу особисто дофантазувати хвостатій кралі лице улюбленої голлівудської акторки, чи котроїсь з місцевих масажисток.

«О пів на п’яту біля Гострого Каменя!» - вроїлися у голову слова дивної дівчини, наче надокучлива спливаюча реклама. Я спробував піддати подію аналізу. Версію сердечної симпатії відкинув відразу. По-перше, у моєму житті кілька жінок дивилися на мене закоханим поглядом, і я безпомилково розпізнав, що це був не він. В закоханих очах завжди є дещиця безпорадності перед величним почуттям, а в погляді нової знайомої була лише впевненість. По-друге, можливість адюльтеру засмучувала своєю банальністю, бо все у таких випадках починається по-різному, але завжди закінчується однаковісінько – годі чекати чогось нового. А розмірене, похвилинно розписане життя в санаторії спонукало до цікавішої втечі від повсякдення, ніж чергові палкі обійми та неминуче холодне прощання.

За звичним столиком чекав Сергій Гастрит. Він весело замахав мені худорлявою долонею, гукнувши:

- Доброго ранку, Андрій Панкреатит. Як ся маєш? Узяв тобі зайвий стакан узвару. Ти ж полюбляєш?

- Дякую. Його любить моя підшлункова. Я б радше віддав перевагу червоному вину гарної витримки.

Спершу мене підбішувала місцева звичка добавляти до імен замість прізвищ діагнози з картки хвороб. Та згодом це стало навіть цікавим дотепом. Андрій Панкреатит звучить наче ім’я котрогось з пантеону богів – на кшталт Аполлона Музагета, чи Зевса Олімпійця.

Їдальнею до нас протиснувся пишнотілесий Толік Діабет із повним підносом заборонених для нього наїдків. У звичному позакурортному житті Толік працював офісним планктоном у фірмі штибу «купи-продай-нахитай-отримай зиск». Крім того відчайдушно намагався зробити кар’єру коміка, для чого створив на «YouTube» власний канал і за рік назбирав аж 4 підписника, одним з яких змусив стати мене під час знайомства. Довелося тицьнути на кнопку «підписка», аби не засмучувати товариша по нещастю. Підсідаючи до нас, Толік Діабет, як завжди, розпочав розмову із нового недолугого жарту власного виробництва:

- Хлопці, вгадайте, чому релігія забороняє мати інтимні стосунки з медсестрами?

- І чому ж? – мляво відреагували ми.

- Ні-ні, ви відгадайте, - напосідався самоучка-жартівник.

- Та кажи вже.

- Бо вони ж медичні сестри, а це вже інцест! – гиготнув блазень. – Сестри! Зрозуміли дотеп?

- Ну й дурні у тебе кпини, - не витримав Сергій Гастрит.

- Нічого й не дурні. То в тебе просто відсутнє почуття гумору. Андрій Панкреатит, а тобі як?

- Ти бажаєш почути правду чи приємність? – поцікавився я.

- Правду.

- Жарт для шестикласників, що страждають на гостру форму cпермoтoксикoзу. Саме твоя цільова аудиторія.

- Злісний наклеп! Ти надто прискіпливий!

- Атож. Але не сердь мене, бо втратиш чверть підписників.

- Ось це вже дотепно, - оцінив Сергій Гастрит.

З’ївши позбавлену смаку скумбрію, приготовану на пару, та буряковий салат без солі та перцю, я випив свій узвар, й поспішив на процедури. Краєм ока помітив, як Толік Діабет крадькома підморгнув котрійсь з офіціанток, бо він був знаним майстром підбивати клинці до усього, що рухається.

«О пів на п’яту біля Гострого Каменя!» - лунало у моїй макітрі, поки я стояв у черзі до потрібного бювету. Ці ж слова переслідували на аромотерапії, грязьових ваннах та електрофорезі. Ба навіть під час відвідування басейну у хлюпанні води мені вчувався голос дивної дівчини.

До секретної зустрічі лишалося зо дві години. Тож я вирішив звично усамітнитися у віддаленій альтанці з пляшкою свіжої мінералки, щойно видобутої з надр матінки-землі. Під час курсу лікування я пообіцяв собі нарешті дочитати «Улісса» - цей апофеоз тортур у яскравій суперобкладинці, що його ірландський письменник-кат Джеймс Джойс так вдало видав за літературу. Це була моя третя спроба підступитися до визнаного шедевра, і цього разу я планував досягти мети – дочитати до останньої сторінки.

Хай там як, але того дня намагатися слідкувати за неквапливим сюжетом було неможливо. «О пів на п’яту біля Гострого Каменя!», - усе, про що я міг думати. Закривши книжку, вирішив покластися на дедукцію. Гострим Каменем називали величезний валун на одній з галявин місцевого соснового лісу. Околицею ходила легенда, що багато віків тому місцева чудо-вода вимила цю каменюку з нирок прадавнього велетня.

Цікавішим було питання навіщо мене туди запросили. Позаяк принадити мене не намагалися, то що лишалося? Давши волю фантазії, я уявив, що мені запропонують дві таблетки – синю й червону. І після цього моє життя вже ніколи не стане дотеперішнім. Потім згадав, що у шпигунських романах таким чином світовий уряд вербує кращих із кращих у масони й ілюмінати. У такому разі їм доведеться вдатися до тривалих вмовлянь, бо ідея «Золотого мільярду» мені геть не імпонує. Вигадливість простягалася настільки далеко, що я – не без задоволення – припустив, буцімто є наслідним принцом невеличкої, але багатої корисними копалинами держави, котрий колись загубився, і ось нарешті знайшовся. Хотів навіть зателефонувати батькам, аби підтвердили мою здогадку. Не став цього робити, аби не змусили після таких питань переїздити у санаторій закритого типу – із заґратованими вікнами та м’якими стінами.

Що в мене було ще? Число 22! Гравці в лото називають його «Гуси-лебеді». Про що це мені говорить? Ні про що. З іншого боку, двійка - це єдина цифра, котра дає однаковий результат як при додаванні, так і при множенні сама на себе. Якщо до двох додати два, сумою буде чотири. Якщо два помножити на два, отримаємо ту ж таки четвірку. Але як це, в дідька, стосуються мене? Я навіть спробував перевірити на мапі світу широту 2 та довготу 2. Ці координати не мали жодного сенсу.

Я настільки захопився божевільними теоріями, що ледь не проґавив четверту годину. Повернувши книжку до кімнати, вирушив до місця зустрічі обхідною дорогою – на випадок, якщо ворожа агентура таки стежить за мною. Та хвоста не помітив. Похід за таємницею я здійснив занедбаним старим парком сусіднього санаторію, що був порожнім ще з часів нафталінової радянщини.

Рухаючись манівцями, вийшов із кущів на кілька хвилин раніше терміну. Уявіть моє здивування, коли на галявині зустрів ледь не все чоловіче населення санаторію. Зауважив у юрбі навіть кількох працівників здравниці, що вже казати про відпочиваючих. Тут опинився навіть Мишко Цироз, котрий без крапельниці й з власного номера носа не показував.

Базікало Толік Діабет теж був тут. Хто б сумнівався! Він підійшов, чухаючи потилицю, принагідно демонструючи папірець із числом 34. У Сергія Гастрита, котрий з’явився трохи згодом, номер був 57.

- Мужики, що це усе означає? – запитав в усіх заразом і ні в кого конкретного Саня Холецистит. – Чи бодай не оргія намічається?

Не знаю навіть, що мене засмутила у цьому припущенні більше: що на галявині були виключно чоловіки, чи що Саня Холецистит висловив цю думку, потираючи долоні із запальною рішучістю.

О пів на п’яту зі сторони санаторію вийшла загадкова дівчина. І хоча мені не подобалося, що я – не той самий єдиний обраний, котрому долею визначено врятувати Всесвіт від нашестя рептилоїдів з планети Кроколум, але дізнатися причину несанкціонованого мітингу було цікаво.

Дівчина вийшла на середину галявини, вставши під Гострим Каменем. Троє дужих чоловіків підтягнули слідом візок, навантажений дюжиною великих ящиків.

- Рада вітати вас усіх! – впевнено мовила таємнича пані. – Судячи з того, як легко усі ви погодилися на моє запрошення, вдома більшості з вас вже є за що замолювати гріхи. Чи не так?

Більшість присутніх присоромлено опустили очі. Толік Діабет гордовито закивав потрійним підборіддям.

- У такому разі пропоную не зволікати, та придбати у моєї фірми, склад котрої саме ліквідується, чудові оригінальні парфуми найкращих світових брендів!

Далі було так: чоловіки підходили до вигадливої продавчині, а вона допомагала обрати найкращий аромат, цікавлячись віком та вподобаннями дружини. Я теж придбав «оригінальний» червоний «Narciso Rodriguez». Не через те, що мав у чому сповідуватися. Просто сучасним маркетологам важко вигадати щось нове та цікаве. Таємничій дівчині це вдалося. До того ж, завдяки кумедній загадці я трохи розім’яв мозок, а така нагода варта якоїсь там тисячі гривень. Чи не так?