Святвечір грішної людини
I
Дім здавався сірим і непривітним, наче обличчя старої діви на весіллі останньої незаміжньої подруги. Інші будинки обабіч дороги мерехтіли сяйвом різнокольорових вогників з пишних Різдвяних ялинок. За прозорим склом накривали святкові столи та вели затишні родинні бесіди. У цій же осілі з усіх вікон визирала пітьма. Ще й сніг у дворі не був розчищений.
Дочекавшись, коли споночіє, Крейг квапливою тінню прослизнув упівсутіні на подвір’я. Перестрибнувши кучугури снігу, почав нишпорити навкруги у пошуках лазу. Пощастило, що дім належав до тієї епохи, коли в моді були напівпідвали та цокольні поверхи – частина будівлі під землею, але чверть вікна виходить назовні. Шпаркий вітер торопив із прийняттям рішень, спонукаючи до злочину. Одного сильного удару вистачило, щоб шибка провалилася всередину.
Чоловік хутко проліз у захаращений мотлохом льох. Сподівання знайти їстівні припаси не виправдалися. Тут валявся старий унітаз зі зламаною кришкою, потріскана раковина для миття рук, кілька метрів іржавих каналізаційних труб. У численних картонних коробках вдалося відшукати лиш дрантя, порожні пляшки, склянки, старе ганчір’я. В дерев’яних ящиках припадали пилом початі рулони шпалер, клей, старі щитки, цвяхи й шматки порізаної керамічної плитки з якимось грецьким візерунком. У кутку стояла одна лижа, яку чомусь не викинули, коли загубили, чи зламали іншу.
Шлунок обурено забурчав, виказуючи господарю незадоволення раціоном харчування. Крейг сів навпочіпки, зігріваючи сині від холоду руки теплом власного дихання. В голові роїлися спогади про минуле Різдво, котре він провів на Шрі-Ланці разом із Синтією. Чи її звали Сарою? Так, здається, Синтія була позаминулого Різдва. Обидві жінки, як і кілька перед ними, були напрочуд вродливі та настільки ж тупі – на питання хто такий Антоніо Гауді відповіли б, що це власник компанії з виробництва автівок. Втім, Крейг цінував їх зовсім не за енциклопедичні знання. Ситі були часи. Високополітний птах – так він думав тоді про себе. А далі сталася згода на участь у сумнівному, проте напрочуд ласому проєкті. Втративши статутний капітал, довелося брати кредит. Щоб погасити першу позику, взяв наступну, а за нею – ще одну. Фінансові проблеми – наче вуличні собаки – варто на тебе гавкнути одній такій шавці, як з підворіття збігається ціла зграя. І втекти від них зась. Спершу заблокували банківські рахунки, потім відібрали машину й квартиру. Чекати процесуального засідання колишній фінансовий директор не став – дременув з міста, чудово розуміючи, що невідворотна податкова перевірка натрусить з гілки судової влади ще кільканадцять років до того терміну, що йому загрожував і без того.
Поневіряння Крейга містами та селами тривало більш ніж пів року. Чоловік встиг звикнути до тяжких підробітків та ночівлі просто неба. Єдине, що дошкуляло навіть гірше, ніж воші, котрих одного разу підхопив від такого ж безхатченка в нічліжці, – те, що раніше люди на нього дивилися з повагою та заздрістю, а зараз гидливо відводять очі, а то й не помічають взагалі.
Однак цієї святкової ночі йому, здається, пощастило знайти незалюднене приміщення. Трохи зігрівшись, уважно оглянув себе. Чого й варто було чекати – забрьоханий обірванець – викапане опудало з огороду фермера з бідною фантазією: кросівки порвалися ще кілька місяців тому, й підошва трималася на чесному слові; потерті джинси поцупив у когось з мотузки для сушіння одягу, стареньку куртку подарував йому пастир однієї з церков, котрі часом годували безпритульних, теплої шапки не було взагалі, за неї слугувала масна кудлата чуприна. Єдине, що було на ньому з колишнього життя – сорочка елітної фірми «Stefano Ricci». Чоловік навіть навіщось пам’ятав, що на виготовлення цього предмету одягу бренд витратив сорок кілометрів бавовняної нитки з Єгипту. Тканина давно затерлася до дірок та втратила рідний світло-блакитний колір, приємний оку. Але лишалося дещо, що повертало Крейгові залишки самоповаги. Він постійно губив запонки, тому замовив унікальні ґудзики на манжети рукавів. Вони були з чистого золота сімсот п’ятдесятої проби, і зробили сорочку дорожчою на сім сотень доларів. Навіть помираючи з голоду, власник не розлучався с останньою реліквією, бережучи її сильніше, ніж ревні віряни бережуть цноту своїх товстих дочок.
Ось і зараз Крейг закатав рукава куртки, повернув руки долонями догори, й благоговійно витріщився на два ідеально круглих шматочка дорогоцінного металу, що сяяв навіть у темряві, оскільки свій маленький скарб чоловік щовечора начищав годинами. Наявність даних предметів та ритуал їх полірування змушував останню клепку триматися здорового глузду. Бо це означало, що багате життя було, й частково лишилося зовсім поруч.
Чоловік вже було почав клювати носом, коли його розбудив скрип дверей, що вели із хати у підвал. Спершу хотів кинутися навтьоки, вискочивши у вікно, наче шолудивий кіт. Та, прислухавшись, зрозумів, що то звичайнісінький протяг відчинив двері. Старі сходи прогиналися, ледь не ламаючись, поки він підіймався ними. Зазирнувши у шпарину, побачив укінці вузького коридору малесенький червоний вогник, впізнавши його як індикатор холодильника.
II
Було б уникати зваб, ось тільки голод мав іншу думку, наповняючи рот в’язкою слиною. Крейг обережно відчинив двері та навшпиньках прокрався до омріяної кухні. Відчинивши дверцята холодильника, знайшов там лиш металеву бляшанку консервованого м’яса, що підсвічувалася з усіх боків яскравим світлом – наче прима-балерина софітами у театрі. Поставивши знахідку на стіл, відшукав у ящику столу ніж, та вже було заніс його у повітря, аби відкрити консерву, коли помітив боковим зором крихітний силует у дверному отворі. Ба більше – почув тонесенький, як у білочки з мультиків, голосок:
- Це їжа Курдуплика.
На порозі стояла, протираючи заспані вічка, дівчинка у синій піжамці із жовтими зірочками.
- Курдуплик? Курдуплик. Ну, зівісно ж, – Курдуплик. Що ще за почвара така? – забурмотів безладно крадій, спійманий на гарячому.
- Курдуплик – це наш пес. Він зараз спить у маминій кімнаті. Покликати?
- Що ти! Не треба. Нащо будити звіра? Шановна дівчинка, а якої породи собака? – з відтінком підкресленої люб’язності запитав Крейг, бо теоретично Курдупликом можуть звати як кудлатого доброзичливого пуделя, так і злющого добермана.
- Чихуахуа, - повідомила юна господарка будинку.
Чоловік видихнув з полегшенням. В котроїсь з його колишніх був хатній улюбленець цієї породи – настільки крихітний, що коли йому придбали блискучий металевий нашийник, сорока утягла обновку у гніздо разом із собакою.
- Дивлюся, ви з мамою не дуже любите Різдво – ні тобі ялинки, ні гірлянд.
- Все тому, що ти пішов від нас саме на Різдво чотири року тому. Тепер у свята мама цілесенький день п’є віскі, а я маю сидіти тихо, як мишка.
- Я від вас пішов? – на обличчі Крейга читалося здивування, - Ким ти мене вважаєш, дівчинко?
- Ти – мій батько. А я - Джессіка – твоя донечка. Чатувала на Санту, а прийшов ти, що навіть краще. Стривай, зараз нагадаю тобі.
Названа донька майнула коридором до іншої кімнати, а волоцюга задумливо почухав цупку чорну бороду, розмірковуючи, чи не дати деру з дивного будинку.
За мить Джессіка повернулася, й протягнула чоловіку дивну іграшку – ведмедика, що був ще нівроку, хоч місцями й скошлатився. Одна біда – на місці очниць лиш стирчали білі нитки.
- Це Баррі Берроуз – твій єдиний подарунок, зроблений у день, коли лишив нас.
- Баррі Берроуз?
- Я запам’ятала про тебе дві речі: що ти назвав ведмедика цим дивним ім’ям, і що більше не з’являвся.
- А де очі ведмедя?
- Відірвалися під час котрогось прання. Лячно, так?
- Трохи є, - зізнався Крейг.
- Я загадала бажання, щоб ти сьогодні з’явився хоча б на один вечір. І здійснилося. Бо, якщо ти вже пішов під час свята, то і повернутися мав неодмінно у цей день.
- Цілком логічно, - змушений був визнати безхатченко.
- Отож-бо й воно. Стривай-но, не об’їдай бідного Курдуплика. В нього від цього корму пронос. – Джессіка підставила табурет до підвісної шафи, спритно задерлася на стілець, з нього – на стіл. Відчинила дверцята, діставши коробку кукурудзяних пластівців. Злізши, насипала швидкий сніданок у тарілку, підсунувши її гостю, - Смачного. Ось тільки молоко скінчилося ще позавчора.
- Дякую. Дійсно смачно, - набив повний рот їдла Крейг.
- Маю для тебе ще дещо. Обіцяєш не зникати, доки не повернусь?
- Присягаюся, - підсипав собі ще пластівців чоловік.
Дівчинка вибігла в коридор, повернувшись із невеличкою скринькою, у котрій виднілися ножиці, нитки, голки, клей, булавки, та усяка всячина для рукоділля.
- Тримай! – надягла на зап’ястя Крейга рожевий браслетик з бісеру. Тогоріч виріб не наліз би на руку, але чоловік надто схуд через життя постійного втікача, тому прикраса ідеально підійшла – наче на нього й робилася.
- Дякую. Дуже гарно.
- Ще б пак. Ручна робота. Такого немає більше ні в кого у світі.
Джессіка сіла навпроти, мовчки роздивляючись гостя. Відчуваючи потребу щось сказати, чоловік відкашлявся. Нарешті вимучив з себе:
- Ну то як твоє животіння? - не знав, про що говорити з такою дрібнотою. Про мультики? Про єдинорогів? Про рентабельність вкладеного капіталу?
- Розкажи казку, - зненацька попросила Джессіка. – У кіно показують, що батьки це роблять. А мама зазвичай просто вмикає мені телевізор, та чекає, коли засну.
- Казку? Ну … Якось у одному сонячному місті жив принц.
- Гарний?
- Авжеж. Де ти бачила потворних принців? І от якось той принц вклав усі гроші зі своєї скарбниці у одну дуже сумнівну справу.
- Таких казок не буває, - позіхнула дівчинка.
- Бувають! І взагалі, це твоя казка, чи моя?
- Твоя.
- От і не втручайся.
- Один невірний крок – і зникло усе: і палац з басейном та велетенською плазмою, і карета з чотирициліндровим двигуном, і гарненькі принцеси, що раніше не давали принцу проходу. А найстрашніше – бідака навіть забув, що колись йому було за що себе поважати. І вирушив наш принц у довгу мандрівку. Довго, чи коротко йшов він, та вже зовсім занепав було духом, аж ось зустрів фею, що нагодувала його чарівними кукурудзяними пластівцями. І він згадав, що й у нього були мрії. І знову став собою справжнім. Принаймні на один коротесенький, але щасливий вечір. Кінець.
Лише розказавши оповідку, Крейг помітив, що слухачка вже міцно спить.
Затримавшись у кімнаті ще на кілька хвилин, аби зробити дещо важливе, злодій спустився до підвалу, виліз на вулицю, й поплівся геть, роздивляючись подарований рожевий браслет з бісеру, що виблискував у світлі різнокольорових гірлянд, котрими були рясно прикрашені будинки.
III
Перший промінчик вранішнього сонця стрибнув на стіл, прокрався вздовж порожньої коробки з-під пластівців, провалився у скриньку для рукоділля, виліз з неї, та обережно торкнувся повік Джессіки. Прокинувшись, дівчинка вже було вирішила, що бачила надто дивний сон, але не змогла стримати щасливу посмішку, коли улюблений ведмедик Баррі Берроуз уважно поглянув на неї своїми новими, блискучими, золотими очима-ґудзиками.
