Вітер

Вітер злий захлинається власною люттю,

Диким посвистом чайок приморських лякає

І пісок перевіює. Власною суттю

Сам жахається...В лісі над морем блукає

Безнадійно пробуджена мавка змарніла.

І все горнеться немічним тілом до буків,

Вкритих інеєм вранішнім, геть посивіла...

Там дерева, нахабних ганяючи круків,

Що слідами записують казку зимову,

Таємниці в древесні сувої ховають,

І засуджують чорну пташиную змову.

Не напитися вітром солоним - ридають...

І болотяний морок малює серпанком

У сирому переліску диво похмуре.

А заплаканим, змученим вогкістю ранком,

Сонце з моря викочує, тьмяне і буре.

Хмари міцно тримають гарячу жарину,

Вітер рве ті тенета - мережані чари,

Знає кожну невдачу і кожну провину,

Розганяє ранкові приморські примари.