СИТЕЦЬ У БІЛИЙ ГОРОХ...

Хвилинами поруч з тобою снують перехожі,
одягнуті в серпень… і в спеку… і вище колін…
Малесенька сукня в горошок пробігла… так схожа
на ту… з зовсім іншого дивного часу…
Коли
рішуче – сміливо дивився в пісочне майбутнє…
Коли задихався від зим… від питань… від краси…
І білий горошок на диво сидів самобутньо
на плечах її порцелянових…
Та навскоси
летіло з дощами усе ваше спільно – можливе…
Своє…
і тому не потрібне тобі…
Серед днів
щось зовсім інакше здавалося першоважливим
і без будь – якого відношення до почуттів…
 
…В своїй недосяжності схоже, мабуть, на веселку –
прожите роками, загублене поміж епох
велике минуле, одягнене в сукню маленьку
з тоненького сірого ситцю у білий горох…